Записуючи усні свідчення та живу історію, команда мистецького проєкту “Музей покинутих міст”, який реалізується у музеї історії міста Кам’янське за фінансової підтримки Українського культурного фонду, паралельно формує виставкову колекцію унікальних артефактів.
Днями нові експонати для тимчасового показу передала Тетяна Сєчина — переселенка з міста Добропілля, яка зараз мешкає в Кам’янському. Вона довірила музею власні родинні реліквії, серед яких особливе місце посідає весільний рушник її бабусі та дідуся — Марії й Пантелія Гончарових.
Історія кохання, що розпочалася з глечика води
Тетяна Вікторівна поділилася зворушливим спогадом зі сімейного архіву:
“Марія й Пантелій познайомилися у 1923 році в селі Мар’ївка (яке нині є частиною селища Святогорівка, що поруч із Добропіллям). Марія саме поверталася з поля, куди носила обід своєму батькові, і випадково зустріла Пантелія. Оскільки хлопець жив на іншому кінці села, молоді люди до цього майже не спілкувалися. Парубок поцікавився, чи немає в неї води. У глечику дівчини як раз залишилося трохи — вона дала його хлопцеві втамувати спрагу й сором’язливо побігла додому”.
Згодом Пантелій розшукав дівчину, щоб віддати глечик. Між ними спалахнуло справжнє щире почуття, і невдовзі закохані вирішили поєднати свої долі.
Під час сватання Марія подала нареченому рушник, який власноруч вишила. Тоді Пантелій пророче мовив: “Цей рушник буде з’єднувати нас усе життя”. І дійсно, навіть через роки, пройшовши крізь випробування війною та вимушеним переселенням, цей артефакт продовжує єднати вже кілька поколінь родини Сєчиних.
Символи пам’яті, збережені крізь часи
Окрім вишитого рушника, родина з особливим трепетом береже й інші речі, що стали символами сімейної історії.
Символічний глечик: хоча той самий автентичний глечик із першої зустрічі не зберігся, Тетяна Вікторівна згодом знайшла в старій родинній хаті інший старовинний глек. Він одразу припав їй до душі та став уособленням того самого глечика з дідусевої розповіді.
Дідусевий “Кобзар” (1939 року видання): це найтепліший спогад із дитинства. Дідусь бережно зберігав цю книжку як найдорожчий скарб і постійно читав із неї поезії своїм онукам.
У 2024 році, коли над Добропіллям нависла пряма загроза через бойові дії, Тетяна Вікторівна вивезла всі ці цінні родинні пам’ятки з собою. Ці речі стали для неї найважливішим вантажем, який вона прагнула врятувати від нищівного вогню війни.
Віра в майбутнє та прагнення повернутися додому
Сьогодні Тетяна Вікторівна облаштовує життя в Кам’янському. Попри всі пережиті випробування, під час великих свят її родина обов’язково збирається разом навколо врятованих реліквій.
Вони дбайливо бережуть пам’ять про свої минулі покоління, плекають власні родинні традиції та живуть з непохитною вірою в майбутнє повернення до рідної домівки.
