Коли йдеться про народне малярство України, першою на думку спадає Петриківка. Проте Дніпропетровщина приховує ще один скарб — Миколаївський розпис, який сьогодні переживає своє друге народження. Це мистецтво, що виникло близько 300 років тому в селі Миколаївка на Новомосковщині, тривалий час вважалося втраченим, але зусиллями ентузіастів знову стає візитівкою регіону.
У чому унікальність “Миколаївки”?
Головна відмінність, що виділяє цей стиль серед інших (Косівського, Самчиківського чи Петриківського), — це його колірна гама та техніка.
На відміну від Петриківки, яка може бути на білому, чорному чи золотистому фоні, справжній Миколаївський розпис виконується виключно на зеленому тлі, що символізує природу Присамар’я.
Кожен елемент малюнка має значення. Наприклад, композиція з трьох квіток уособлює Всесвіт. Щоб створити об’ємні, соковиті зображення квітів та ягід, майстри накладають фарбу кількома рівнями. Історично розписом прикрашали меблі, але саме на старовинних дерев’яних скринях він виглядав найефектніше.
Від Чумацького шляху до музейних експонатів
Колись Миколаївка стояла на перетині торгових шляхів, тому про розписані скрині знали далеко за межами краю. До наших днів збереглося небагато автентичних зразків. Одна з найцінніших пам’яток — скриня кінця XIX століття — зберігається у Новомосковському музеї імені Петра Калнишевського.
Цікаво, що під час експедицій дослідники знаходили такі раритети в селах, де люди використовували їх для зберігання зерна, навіть не підозрюючи про їхню мистецьку цінність.
Хто відроджує традицію сьогодні?
Оскільки спадковість поколінь була перервана у 30-х роках минулого століття, сучасні майстри змушені вчитися інтуїтивно, копіюючи старі зразки. Першопрохідцем у дослідженні стилю стала Надія Явір, яка присвятила три десятиліття кропіткому вивченню історії та географії рідного краю. Саме завдяки її зусиллям “миколаївка” отримала шанс на друге життя. Сьогодні цю справу підхопили талановиті митці, кожен з яких приносить у розпис власне бачення: Тамара Кравченко майстерно працює з колоритом, створюючи витончені композиції у теплих, гармонійних тонах, а Петро Журавель, глибоко вивчивши канони розпису, зумів вийти за межі традиційних елементів, доповнивши їх новими рослинними мотивами, підгледітими у самої природи. Естафету творчого пошуку перейняли й молоді майстрині — Марина Головко та Анжела Лагода, які активно презентують самобутнє мистецтво Новомосковщини на всеукраїнських форумах.
Разом вони не просто копіюють минуле, а вписують забуті орнаменти у сучасний культурний контекст, доводячи, що Миколаївський розпис — це жива традиція, а не лише музейний експонат.
Миколаївський розпис вже отримав статус елемента нематеріальної культурної спадщини Новомосковська. Це не просто відродження старої техніки — це спроба перетворити забуте мистецтво на сучасний туристичний бренд, що приваблюватиме дослідників та поціновувачів краси з усієї країни.
Джерело vesti.dp.ua