Для когось танець — це красиві рухи, музика та яскраві костюми. Для Віталія та Лілії Жосан, керівників Зразкового ансамблю бального танцю “Лілея”, — це значно більше. Це спосіб пізнати себе, навчитися відчувати партнера, працювати над характером і знаходити власний голос на сцені. Уже понад три десятиліття вони навчають дітей не просто танцювати, а проживати кожен рух і вкладати в нього справжні емоції.
Про історію “Лілеї”, любов до танцю, виховання дітей, театр, силу чоловічого танцю, глибину жіночого та мрію зберегти й передати наступним поколінням те, що створювалося роками, — говоримо з Віталієм та Лілією Жосан.
— Ви разом керуєте ансамблем. Напевно, у вас різні погляди на творчість. Наскільки це допомагає або, навпаки, заважає в роботі?
Віталій: Ми дуже різні. Я — це я, Лілія — це Лілія, а разом ми — “ми”. У кожного своя парадигма сприйняття, свій погляд на речі. І це якраз допомагає у творчості.
Якщо я щось зробив і мені подобається результат, кажу Лілі: “Іди подивись”. Найчастіше вона відповідає: “Супер!”, але буває й по-іншому: “Ось це не так, це не те. І взагалі, що ти робиш?” (сміється). Але саме завдяки таким зауваженням ми часто знаходимо кращий варіант і в результаті робимо ще краще.
Лілія: Тому наші різні погляди — це не проблема, а перевага. Ми доповнюємо одне одного.
— А з чого взагалі почалася історія “Лілеї”? Коли виникла ідея створити власний ансамбль?
Віталій: Ідея виникла не одразу. Спочатку ми самі дуже багато танцювали й навчалися. Ми стали в пару ще у шкільні роки, їздили на фестивалі, вивчали фігури, техніку. Поступово прийшло розуміння: якщо ми стільки всього дізналися, чому б не поділитися цим з іншими?
Лілія: Ми взагалі дуже рано почали працювати. Після школи одразу продовжили танцювати в ансамблі. Там була хороша підготовча школа, велика практика, багато виступів. І в якийсь момент ми відчули, що вже можемо створювати щось своє.
Це нормальний шлях серйозного танцівника: спочатку ти вчишся сам, а потім розумієш, що можеш навчати інших.
— Ви одразу уявляли, яким буде ваш колектив?
Віталій: У нас була ідея створити групу, де не буде жорсткого відбору. Тому що ми самі колись пройшли через такий відбір.
Лілія: Я пам’ятаю, нас було близько сорока бажаючих навчитися. Це був справжній кастинг. Ми бачили, як плакали хлопці й дівчата, яких не взяли. А нас взяли одразу до основного складу. Причому ми були дев’ятикласниками, а колектив переважно складався зі студентів.
Віталій: І я тоді подумав: чому б не створити колектив, куди зможе прийти кожен, хто справді хоче танцювати? Без попереднього відбору. Ми хотіли дати людині можливість спробувати, а далі вже дивитися на її бажання та працьовитість.
Лілія: Ідея була благородною: навчити танцювати кожного, відкрити людям прекрасний світ танцю та допомогти зробити цей світ кращим через танець і любов.
— Для вас особисто танець колись став саме таким відкриттям?
Лілія: Для мене — так. Я почала займатися дуже рано, із шести років. У мене була хороша база, багато концертів. Але я довго не розуміла емоцій, яких від нас вимагали на сцені. Мені здавалося, що вони несправжні — натягнута посмішка, певний вираз обличчя і у мене були фейкові відчуття від танцю.
А потім я відкрила для себе справжній бальний танець. І зрозуміла: ось тут я можу бути собою. Ти чуєш музику, відчуваєш своє тіло, проживаєш емоцію — і вже не можеш лукавити. Усе справжнє і знаходишся в гармонії з собою.
Віталій: Тобто ти маєш розуміти, про що ти танцюєш.
Лілія: Саме так. І для мене це було дуже важливо. Особливо тому, що це відбувалося в період, коли змінювалася сама країна. Закінчувалася радянська епоха, з’являлося відчуття свободи, хотілося бути справжньою, виражати себе.
— А є точна дата заснування “Лілеї”?
Віталій: Число я, чесно кажучи, вже не пам’ятаю. Але це була осінь. Пам’ятаю наш перший виступ у Палаці металургів. Ми зібралися в гримерці, і я сказав хлопцям і дівчатам: “Запам’ятайте цей день. Це день народження нашого ансамблю. Тепер ми виступатимемо регулярно”.
Це був жовтень 1989 року.
— Коли до вас приходить нова дитина, можна одразу зрозуміти, чи є в неї майбутнє в танцях?
Лілія: Я бачу одразу.
Віталій: Я теж. Але я дивлюся не лише на дитину. Важливо, хто її привів, як батьки спілкуються, чи розуміють вони, навіщо прийшли. Тому що талант — це лише частина історії. Важлива перспектива: чи буде дитина займатися, наскільки вона мотивована, чи збігаються бажання батьків і самої дитини.
Лілія: Найголовніше — працьовитість. Якщо дитина хоче працювати, можна навчити практично всього. У нас були діти, які приходили взагалі без музичного слуху. Але вони займалися, розвивалися — і ставали чемпіонами міста, області, а потім відомими танцівниками, хореографами та режисерами на телебаченні.
Віталій: Будучи солістом шкільного хору, я іноді переживав: а раптом скажуть, що в мене немає музичного слуху? Але з часом зрозумів, що цей страх був безпідставним. Я переконаний: музику чують усі. Просто не всі вміють її слухати й відчувати.
Наше завдання — навчити людину слухати музику, відчувати її, рухатися під неї, а вже потім красиво рухатися. А далі з’являються спорт, техніка, результат.
— Виходить, ви вчите не лише танцювати?
Лілія: Звичайно. Це ще й робота з психологією людини.
Віталій: Будь-який тренер працює з душею людини. Неважливо, це спорт, танці чи інша творча професія. Коли людина починає танцювати, вона розкривається.
Лілія: Ти передаєш їй частинку себе — свої емоції, своє розуміння. Це неможливо отримати просто з книги. Ти передаєш свій досвід, свої відчуття.
Віталій: І сьогодні тренер має бути ще й психологом. Діти приходять усі різні і вони чудові та надзвичайні. Вони швидше сприймають інформацію, краще комунікують, у них інший рівень розуміння.
Лілія: Але найголовніше — дитина має відчути любов. Якщо вона не відчує, що її люблять і приймають, вона не залишиться. У неї має з’явитися ця іскра.
— Ви часто говорите про усвідомленість. Що для вас означає “усвідомлений танець”?
Лілія: У кожної людини свій рівень усвідомленості. І ми самі все життя його розвиваємо. Я продовжую навчатися, проходжу коучинги, розвиваюся. І діти теж багато чого мене навчають.
Коли до тебе приходить дитина, твоє завдання — допомогти їй піднятися на наступний рівень розуміння. Тому що ти виховуєш не просто танцівника. Ти розвиваєш особистість.
Коли танцівник виходить на сцену і ти запитуєш її: “Про що твій танець? Що ти хочеш сказати цим рухом?” — вона має показати відповідь у своїх усвідомлених рухах.
Віталій: Фігури в танці стандартизовані. Але емоція завжди особиста. Ми можемо показати напрямок, намалювати образ, змусити дитину щось відчути. Але свої відчуття неможливо просто взяти й передати іншому. Вона має знайти їх усередині себе.
— Часто сперечаються: бальні танці — це спорт чи мистецтво?
Віталій: І спорт, і мистецтво. Історично бальні танці довгий час сприймалися передусім як мистецтво. Але сьогодні спортивні бальні танці офіційно належать до неолімпійських видів спорту.
Водночас ми залишаємося частиною культури. Бальний танець — один із п’яти основних видів хореографії поряд із народним, народно-сценічним, класичним і сучасним танцем.
Лілія: А ще бальні танці розвивають індивідуальність. Є командні напрямки, є сольні виступи, є пари. Це дозволяє людині розвивати характер, амбіції, комунікацію, справжні відчуття і все це через любов.
— Більшу частину цієї філософії ви змогли розкрити завдяки співпраці з театром?
Віталій: Безумовно. Завдяки співпраці з театром ми отримали можливість розкрити творчі здібності ансамблю зовсім по-іншому: працювати з акторами, зі сценою, із глядачем, створювати постановки.
Ми просто вписалися в театральне життя і самі ним зачарувалися. Сподіваюся, театру теж подобається з нами працювати.
Лілія: Наші діти — це не просто танцівники. Серед них є кандидати та майстри спорту, чемпіони України, Європи та світу. Тож, виходячи на сцену театру, вони органічно стали його частиною — і за рівнем підготовки, і за виконавською майстерністю.
Віталій: Щоб глядач повірив у те, що відбувається на сцені, виконавець має мати відповідну підготовку. А наші хлопці й дівчата для цього дуже багато працюють.
Лілія: Наприклад, на літніх зборах у Карпатах заняття проходили з 7:45 ранку до 11 вечора.
Віталій: Ось звідки беруться хороші танцівники. Вони тренуються, їздять на змагання, семінари, збори. А потім цей досвід ми переносимо на сцену.
— У театрі ви показуєте бальні танці вже зовсім в іншому форматі?
Віталій: Так. Ми можемо використовувати костюми, які ніколи не вдягнемо на спортивні змагання. Додаємо елементи джазу, сценічної хореографії. Виходить своєрідний симбіоз спорту та мистецтва.
Лілія: Це наше уявлення про те, яким може бути бальний танець.
— Ви проводите не лише виступи, а й власні турніри. Розкажіть про них.
Лілія: У жовтні у нас відбудеться 26-й Всеукраїнський турнір “Кубок Прометея” під патронатом міського голови Андрія Білоусова. Це один із титульних турнірів, який проходить на високому професійному рівні в нашому регіоні.
Сім із двадцяти шести Всеукраїнських кубків ми провели у Дніпрі, тому що масштаб змагань уже перестав вміщатися на попередніх майданчиках. Зараз у нас є прекрасна зала СК “Прометей”, яка відповідає всім вимогам для проведення таких змагань. І ми дуже раді, що повернули “Кубок Прометея” до нашого дорогого серцю міста.
Віталій: І ми обов’язково робимо концертну програму. Не лише змагання, а й показові номери ансамблю. Танцюємо наші постановки, які знають глядачі.
— Є у вас і турнір для початківців?
Лілія: Так, це “Kids STAR WAY”. Ми придумали його саме для танцівників-початківців.
Віталій:. Тут вони — головні герої. Вони отримують медалі, подарунки, яскраві емоції — для них це справжнє свято. І найважливіше, що після таких моментів дитина виходить із змагань із гарним настроєм, новою мотивацією та бажанням займатися ще більше, ставати кращою і досягати нових результатів.
Лілія: І завдяки підтримці ГО “Бджола” діти йдуть ще й із подарунками — розмальовками, олівцями, кульками. Цього року ми додали ще одну категорію — сеньйорити, для дорослих леді віком від 30 років.
— Здається, що бальні танці — це щось дуже класичне. А наскільки вони змінюються сьогодні?
Віталій: Вони взагалі ніколи не стоять на місці. Це хибна думка, що якщо є певні стандарти фігур, то все застигло.
Змінюється музика, змінюється техніка виконання, з’являються нові інтерпретації. У хореографію додаються елементи балету, сучасного танцю, модерну.
Сьогодні одна тенденція, через рік — інша. Навіть жести, робота корпусу, рук, стегон постійно змінюються.
Лілія: Тому викладач теж не може зупинятися ти завжди в розвитку, в динаміці і в потоці.
Віталій: Постійно проходять семінари, збори, майстер-класи. Потрібно навчатися, щоб відповідати часу, дітям і музиці.
— А наскільки заняття танцями важливі для дітей саме сьогодні, у нинішніх умовах?
Віталій: Я вважаю, що це особливо важливо. Танці розвивають людину морально, духовно, естетично. Це ще й комунікація.
Сьогодні дівчат у бальних танцях стало більше, ніж хлопців. Ситуація в країні вплинула і на це: хлопці частіше обирають силові види спорту.
Але бальні танці — це теж серйозне фізичне навантаження. Наші танцюристи після тренування мокрі, вони беруть із собою по дві-три футболки.
Лілія: Вони буквально падають після занять.
Віталій: Тому що там складні підтримки, ритм, величезна витривалість. Спортивні танцівники дуже добре фізично підготовлені.
А крім фізичного навантаження є ще естетика, енергія, думка. Усе це поєднується в одному русі.
— Чому ви особливо хочете, щоб хлопці займалися танцями?
Віталій: Тому що чоловічий танець — це сила, впевненість та інтелект. Це зовсім не щось м’яке чи несерйозне.
Чоловік у парі має відчувати партнерку, реагувати на її рух, чути її. І дівчина теж має чути партнера. Це дуже складна комунікація.
Лілія: І це природно. Чоловік і жінка в парі розвиваються разом.
Віталій: Я б кожному хлопцеві побажав займатися спортивними танцями. Тому що це не лише про спорт і красу. Це про здатність чути іншу людину.
— З якого віку краще віддавати дитину на танці?
Лілія: Чим раніше дитина виявила бажання, тим краще. Зараз до нас приходять зовсім маленькі — дворічні, трирічні діти. Звичайно, з ними все відбувається в ігровій формі.
Віталій: Якщо дитина почула музику і почала рухатися, хоче танцювати — не треба чекати, поки бажання зникне. Приводьте її, розмовляйте з хореографом.
Людина взагалі починає пізнавати світ через рух. Коли маленька дитина тримає маму за руку й танцює під музику — всі радіють. А потім чомусь суспільство починає говорити, що танці — це несерйозно.
Чому? Танець закладений у нас природою.
— І нарешті, які у вас плани? Про що мрієте сьогодні?
Лілія: Сьогодні головне — не зупинитися. Дуже хочеться зберегти те, що вже створено.
Ми багато вкладаємо в дітей: час, сили, енергію, частинку душі. І дуже хочеться, щоб цей зв’язок не обривався.
Віталій: Звичайно, обставини постійно змінюють плани. Тому зараз складно загадувати далеко наперед. Але ми хочемо розвивати те, що вже створили, і продовжувати працювати.
І особливо хочеться, щоб відновився повноцінний процес набору дітей. Тому що бальні танці потребують часу та праці, але дають людині набагато більше, ніж просто вміння танцювати.
Лілія: У нас багато учнів, які потім знайшли себе у професії.
Віталій: І це якраз той розвиток, про який ми говоримо.
Лілія: Головне, щоб іскра, яку ти колись запалив у дитині, не згасла. Щоб, ставши дорослою, вона несла цю іскру далі, а добрих і красивих людей ставало дедалі більше.
Віталій: А моя мрія дуже проста: щоб люди нарешті навчилися обирати між розвитком і розвагами. І щоб розвиток теж ставав для них задоволенням.
Автор: Ірина Пташка
