Днями у Бібліотеці на Шевченка відбулася надзвичайно тепла й атмосферна зустріч, присвячена золотій ері грамплатівок, підпільній музичній культурі XX століття та магії вінілу. Чергове засідання краєзнавчого товариства пройшло під промовистою назвою “Моя вінілова колекція” і об’єднало справжніх меломанів та шанувальників історії.
Головні спікери заходу — краєзнавець Віктор Куленко та відомий колекціонер Олег Мороз — занурили присутніх у часи, коли за новим альбомом закордонного гурту полювали місяцями, а музику слухали на найнесподіваніших носіях. На засіданні також також активно виступали: Тетяна Герасюта, Сергій Тягнирядно, Марина Мусієнко та Олександр Слоневський, Любов Алексієвська, Володимир Місаренко, Олександр Смик.
“Музика на ребрах” та пеленгатори на вулицях
Про витоки радянського “аудіопіратства” та молодіжне захоплення підпільним ефіром детально розповів Віктор Куленко. Історія розгорталася ще до масової появи магнітофонів — у 1950–1960-х роках, коли фірмовий вініл був недосяжною розкішшю. Тоді місцеві меломани кустарним способом нарізали музичні доріжки безпосередньо на вживаних рентгенівських знімках, які таємно скуповували в лікарнях. На такій “музиці на ребрах” (або “рентгеновиздаті”) — гнучких дисках із зображенням грудної клітини чи зламаних кінцівок — виходили перші записи джазу, рок-н-ролу та західної естради.
У 1970-х роках естафету перейняли “радіохулігани”. Віктор Куленко пригадав, як вулицями тодішнього Дніпродзержинська їздили спеціальні фургони з антенами-пеленгаторами, виловлюючи аматорські передавачі. Попри постійний ризик, підпільні радіостанції (як-от популярна колись місцева “Ромашка”) крутили в ефір The Beatles та іншу заборонену музику.
Такса за The Beatles та “випахані” платівки
В еру вінілу дістати справжній закордонний диск було надскладним завданням. Молодь рятували люди, які переписували платівки на касети. У шістдесятих існувала чітка такса: перепис одного альбому на касету коштував 3 рублі; подвійний альбом або супергрупа — 5 рублів.
Колекціонер Олег Мороз поділився спогадами про свого знайомого дипломата, який привозив платівки валізами безпосередньо з США. Він згадує:
“Злітає літак у Нью-Йорку і через перевантаження ледве піднімається у повітря — весь салон завалений чемоданами з пластинками, усі пасажири моляться Богу…” У Києві ці диски розходилися за мить за шалені гроші — люди мали колосальний культурний запит”.
Цінність мав не лише сам диск, а й його вміст. Якщо із Заходу приходила платівка з кольоровим плакатом чи буклетом, фарцовщики нерідко їх витягали, щоб продати окремо. Серед знавців це називалося як “платівка випахана”.
Спікер також додав, що колекціонування вінілу — це не лише про звук, а й про мистецтво обкладок. Це цілий пласт візуальної та художньої культури. Обкладинки ставали відомими символами на десятиліття — як, наприклад, The Dark Side of the Moon 1973 року.
Колекціонування лейблів та суди з Pink Floyd
Олег Мороз продемонстрував гостям рідкісні експонати платівок з власного зібрання та розповів чимало захопливих фактів з історії грамзапису.
-
Колекція лейблів, а не звуку. Старовинні патефонні платівки чи перші радянські випуски часто виходили в однакових сірих конвертах. Для колекціонера часто головний азарт полягає у пошуку унікальних заводських маркувань і логотипів, а не самого аудіозапису.
-
Сингли для музичних автоматів. У 1950-х роках у США шаленою популярністю користувалися музичні автомати (Jukebox). У них завантажували сотні маленьких платівок-синглів (по дві пісні з кожного боку). Через високу ротацію й знос такі платівки швидко викидали, тому багато виконавців того часу (як-от Гленн Міллер) збереглися лише на подібних рідкісних синглах.
-
Казуси з Pink Floyd. При записі культового альбому The Dark Side of the Moon (1973) випадковій співачці за вокальну партію заплатили всього 5 фунтів. Коли диск розійшовся мільйонними тиражами, вона подала до суду й відсудила чималу суму. Схожа історія сталася й із дітьми, які наспівали хор для альбому The Wall (1979), — замість дяки та морозива вони згодом отримали солідні відрахування через суд.
Наостанок Олег Мороз наголосив, що концептуальні рок-альбоми — це суцільні музичні спектаклі. У нього є свій особистий ритуал прослуховування платівок. Слухати їх частками чи між справою — це злочин проти музики:
“Прийшовши додому, треба приглушити світло, поставити першу сторону, а потім одразу другу, поки ви не вийшли з цього стану. Саме так і треба сприймати справжній вініл”.
Наприкінці засідання Олег Мороз передав частину платівок зі своєї колекції в дарунок бібліотеці.
Секрети патефону та історічні факти
Один із учасників зустрічі — краєзнавець Сергій Тягнирядно — поділився власним досвідом реставрації старовинної звуковідтворювальної техніки. Він розповів, як купував і власноруч відновлював грамофони та патефони — від чищення заіржавілих пружин у механізмах до виготовлення саморобних голочок із бамбукових трісок, коли фірмових голок не було під рукою.
Він розповів:
“А щодо техніки — грамофон із дзеркальною чи срібною трубою колись коштував як цілий будинок. Свій перший граммофон фірми “Пате” я знайшов завдяки маленькій замітці в газеті. Чоловік приніс ящик, трубу та механізм, який перетворився на шматок закам’янілої глини. Купив його за 50 рублів, розібрав, відмив, змастив, обережно приборкав потужну сталеву пружину — і все запрацювало!”
Гості дізналися від нього й такі цікаві факти.
-
Спочатку платівки не мали єдиного стандарту: одні прогрувалися від центру до краю, інші мала швидкість до 100 обертів на хвилину, і лише згодом індустрія дійшла до звичного стандарту 78 та 33⅓ об/хв.
-
Раритетні радянські та закордонні видання (зокрема альбоми The Beatles чи релізи лейблів Apple та Parlophone) досі залишаються об’єктом азартного полювання колекціонерів, а їхня вартість з роками тільки зростає.
Живий звук патефона і щире спілкування
Справжньою вишенькою на торті стала практична демонстрація: колекціонер приніс на зустріч легендарний робочий патефон та радянський електропрогравач.
Гості заходу змогли наживо почути автентичний, теплий звук старовинної платівки з піснею Петра Лещенка, а також інші ретро-композиції.
Інші краєзнавці та гості також із задоволенням показували принесені з дому платівки, згадували молодість та обговорювали музичний дефіцит минулих років.
І після завершення основної програми учасники не поспішали розходитися. Засідання тривало понад дві години й завершилося теплим, дружнім спілкуванням у колі однодумців.
Фото Віолетта Луньова
Автор Віолетта Луньова
