Анна Купрій — ім’я, відоме багатьом кам’янчанам. Талановита поетеса, членкиня Національної спілки письменників України, вона пройшла шлях від юної поетеси до авторки чотирьох поетичних збірок. Її творчість — це справжня глибина почуттів, де лірика переплітається з філософськими роздумами про життя.
Сьогодні Анна перебуває далеко за межами України, де проходить лікування, проте зв’язок із рідним містом не втрачає. Вона продовжує писати та ділитися своєю творчістю із земляками. Спеціально для нашого видання ми поспілкувалися з авторкою про її нову книжку “Глибина” та про незвичайний життєвий шлях, у якому творчість поєдналася з важкою працею металурга.
— Анно, розкажіть, з чого почався ваш шлях у поезії?
— Мої перші поетичні кроки були зроблені ще у дитинстві. Пам’ятаю, мені було близько чотирьох років. Після дитячого садка я розповіла мамі віршик: “Желтий Мишка на диване, сидит в синем сарафане…”. Мама здивувалася: “Це вас такому навчили?”. А я відповіла, що не знаю, — слова просто прийшли самі. Тоді я ще не вміла писати, але згодом зрозуміла: це було моє перше власне творіння.
У школі вірші були моїм способом самовираження. Особливо яскравим спогадом стало навчання в 16-й спеціалізованій школі, — я була старанною ученицею і легко опановувала англійську мову. Пізніше, коли ми переїхали жити на лівий берег, навчалася у 40-й, а згодом — у 39-й школі. Там я була справжнім “літературним штабом”: писала сценарії для свят, вітальні вірші для кожного з 42 однокласників, — і жоден рядок не повторювався. Ми — перший випуск школи №39. Пройшло багато років, а згадувати приємно…
— Ви здобули філологічну освіту, проте ще до університету мали цікавий досвід у медіа. Розкажіть про це.
— Так, після школи я цілий рік працювала в редакції газети “Знамя Дзержинки”. Це був важливий етап, адже я з юних років була активною юнкоркою, писала для багатьох видань.
Потім був Дніпропетровський державний університет, п’ять років навчання на філологічному факультеті. Студентські роки стали для мене справжньою школою творчості: я постійно писала вірші — навіть в електричках дорогою на лекції.
На філфаці я відвідувала літературну студію, паралельно була учасницею міської літературної студії у Дніпропетровську. А коли поверталася до рідного міста, поспішала на засідання студії “Факел” у Палаці металургів. Це був особливий час — зустрічі, обговорення, творчий пошук, який дуже допомагав мені зростати як поетесі.
— Ваше життя було сповнене викликів: робота у школі, на заводі, виховання дітей… Як ви все встигали?
— Це було справді непросто. Після університету я працювала в школі, але пізніше перейшла на ДМК — працювала машиністом насосних установ у цеху. Важкі зміни, фізична втома, двоє дітей, яких треба було піднімати… Це загартувало характер. Але, попри все, поезія ніколи не полишала мене. Натхнення не питало, чи я вдома, чи в переповненій маршрутці, чи стою біля верстата. Якщо приходили рядки, я записувала їх на будь-якому клаптику паперу, що потрапляв під руку.
Сьогодні, озираючись назад, я бачу, що моє найбільше багатство — це родина. Я виховала двох чудових дітей, а доля подарувала мені вже вісім онуків: шестеро у донечки та двоє у сина. Це моє найбільше щастя і натхнення.
— У 2025 році світ побачила ваша четверта збірка — “Глибина”. Про що ця книжка?
— Ця збірка — підсумок моїх роздумів. Це лірика, змішана з філософією. Зараз такий період у житті, коли хочеться шукати відповіді на питання: хто ми? для чого ми? Звідси й назва. У ці рядки я вклала багато душі, іноді вірші приходять як лавина. Хочу поділитися з читачами рядками з улюбленого вірша:
Мій оберіг, моя розрада, чарівна квітка з дивосаду.
Джерело мудрості, натхнення, моє щасливе сьогодення.
Життя палка бурхлива річка. І в ще одну серпневу нічку
Вже подоросліший Лелека приніс синочка із далека.
Тримав у дзьобі за сорочку чудовий дар — мого синочка.
Поклав на ліжко обережно. За діток вдячна я безмежно.
Лелеко мій, це дійсно круто. Адресу ти не переплутав.
Махав ти крилами невпинно, приніс і донечку, і сина.
Це вірші про найважливіше — про любов, радість і світло. Мені було важливо поділитися ними, тому я надіслала примірники до нашої Центральної бібліотеки. Хто бажає — може знайти їх там.
— Ви вже кілька років живете в Ізраїлі, але не розриваєте творчих контактів із Кам’янським. Як це вдається?
— Тривалий час я щомісяця проводжу творчі онлайн-зустрічі в Zoom. Мої слухачі — це переважно люди з рідного Кам’янського та Дніпра. Ми спілкуємося, я читаю вірші українською мовою.
Це дає нам усім відчуття близькості та підтримки.
— Анно, на завершення нашої розмови — що ви хочете побажати нашим читачам?
— Найголовніше — миру. Мирного неба, тиші, спокійних світанків. Бажаю кожному міцного здоров’я та натхнення — не обов’язково в поезії, а в будь-якій справі, яку ви любите. Кожен має право на щастя, і нехай воно знайдеться у вашому житті.
Редакція сайту “КУЛЬТУРА СЬОГОДНІ” пишається тим, що в нашому місті є така талановита та сильна духом людина. Анна Купрій вміє гартувати не лише сталь, а й людські душі своїм словом. Ми бажаємо Анні швидкого одужання, натхнення на нові збірки, успіхів та, звичайно, щасливого повернення на рідну землю!
Автор Віолетта Луньова
