Бубнівська кераміка — це унікальне явище в українському народному мистецтві, що представляє самобутню школу гончарства та декоративного розпису. Свою назву промисел отримав від села Бубнівка, яке виникло в місцині, щедро обдарованій покладами якісної глини. Ця традиція стала справжньою візитівкою Поділля, а у травні 2018 року вона була офіційно визнана об’єктом Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Сьогодні осередками ремесла залишаються два сусідні села Гайсинського району на Вінниччині — Бубнівка та Новоселівка (колишня назва — Гончарівка), де майстри й досі бережуть знання своїх предків.
Народження промислу: воля графа та талант майстрів.
Історія промислу розпочалася у XVIII столітті. Граф Станіслав Потоцький, з’ясувавши, що землі біля річки Соб непридатні для хліборобства, але багаті на високоякісну глину, наказав переселити сюди 30 родин гончарів з Умані.
Ключовою постаттю став Андрій Гончар (1823–1926). Він не лише вдосконалив техніку полив’яного розпису, навчаючись у кращих майстрів, а й створив унікальну школу.
Саме Андрій Гончар запровадив характерний розпис у білому, зеленому та чорному кольорах, що стали впізнаваними в усьому світі. Цікаво, що вибір барв зумовлювався не символізмом, а доступністю матеріалів: білий колір отримували шляхом змішування рудої та білої глини, зелений створювали з перетертої мідної окалини, розведеної водою та глиною, чорний добували із залізних ошурків, які збирали в місцевих кузнях.
Орнаментика бубнівської кераміки вражає складним поєднанням рослинних узорів та геометричних мотивів. У давнину малюнок наносили за допомогою спеціального ріжка, а з середини XX століття почали використовувати гумову грушу, що дозволило деталізувати композиції.
Окрім творчості, Андрій Гончар запам’ятався як меценат: він побудував у селі величну Новотроїцьку церкву (1891 р.), іконостас для якої замовляв аж на Афоні.
Школа Андрія Гончара дала життя багатьом талантам — лише в Бубнівці працювало 28 гончарних сімей. Найвизначнішим його учнем став Агафон Герасименко (1850–1925). Він дивував односельців швидкістю роботи та здатністю за кілька митей виліпити величезну посудину. Справжню світову славу бубнівському розпису принесли його сини — брати Яким та Яків Герасименки. Навчені батьком Агафоном, вони вивели сільське ремесло на рівень високого мистецтва.
У 1930-х роках їхні роботи підкорили виставкові зали Парижа, Лондона, Монреаля та Нью-Йорка. Попри світовий успіх та навчання в майстернях Києво-Печерської лаври, брати повернулися в рідне село, де пізніше очолили цех художньої кераміки.
Сьогодні традицію зберігає Музей-садиба братів Герасименків у Новоселівці, яким керує майстриня Тетяна Шпак. Вона продовжує справу легендарної Фросини Міщенко (племінниці Герасименків), поєднуючи старовинні орнаменти з авторським стилем.
Сьогодні бубнівська кераміка — це не просто музейні експонати, а функціональні речі, що повертаються в побут. ЇЇ обирають за екологічність, використовують у сучасному декорі та весільних обрядах, підтримуючи живий зв’язок поколінь.
Джерело huxley.media