Майже кожен українець хоча б раз бачив кадри, що пронизують до кісток. Кадри без підпису, але з правдою війни. І мало хто знав, що автор одного з таких відео — 59-річний воїн 152-ї окремої єгерської бригади Андрій із Харкова. Той самий боєць, який тримає в руках не лише автомат, а й різець, перетворюючи фронтовий біль на дерев’яні скульптури.
Андрій, позивний “Шрек”, відкрив у собі талант різьбяра вже на війні. До повномасштабного вторгнення він працював у будівництві й ніколи не думав про творчість. Та Донеччина й півтора року служби змінили його життя. Імпровізована майстерня стала місцем, де він може говорити мовою дерева про те, що неможливо висловити словами.
Його перша робота — силует зниклого безвісти. Образ народився випадково, коли Андрій побачив у пеньку обриси людини. Пів року він вирізьблював цю постать — порожню всередині, як порожнеча після втрати. Меч за спиною замінює автомат — символ того, що навіть ті, кого ми втратили, продовжують стояти поруч у нашій пам’яті.
Інша композиція — “Стовпчик прикордонний”. Камінь із попередженням окупантам: “Не ходи, окупанте, в Україну, тут живе твоя смерть”. Андрій каже, що написав російською навмисно — щоб було зрозуміло. За цим суворим гумором стоять реальні втрати, про які він говорить дуже стримано.
Є й робота про руку Бога. Ідея з’явилася після зустрічі з чоловіком, який втратив сина. Той просив продати скульптуру, бо шукав хоч якесь полегшення. Андрій не взяв грошей і відчув: дерево може стати підтримкою для тих, хто живе з нестерпним болем.
Матеріал він шукає уважно і бережно — серед дров, у посадках, у впалих стовбурах. Каже, що іноді дерево вже “пережило своє” і лягає в роботу так, ніби продовжує свою історію. Найважче працювати з акацією — саме з неї він вирізав фігуру “двохсотого”.
Зараз Андрій створює четверту роботу — українську відьму на мітлі. Стамески йому передали побратими — інструменти загиблого товариша, ім’я якого він так і не дізнався. Тож кожна нова скульптура — це пам’ять і про тих, хто поруч, і про тих, кого вже немає.
“Війна страшна. Але вона має залишитися — хоча б у дереві”, — каже він.
Скульптури Андрія — не для продажу. Це свідчення, яке він хоче залишити після себе.
У 59 років він говорить про війну найтихішою, але дуже чесною мовою — мовою дерева, у якому назавжди залишаються пам’ять, біль і незламність.
Джерело: Суспільне Донбас