26.05.2024

Сергій Чулков: “Найголовніше в театрі – це живе спілкування глядачів з акторами та акторів із глядачами”

Сергій Чулков: “Найголовніше в театрі – це живе спілкування глядачів з акторами та акторів із глядачами”

5 квітня головний режисер Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки, Заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков відзначає свій 85-річний ювілей. Напередодні цієї події Сергій Анатолійович відверто розповів нашому виданню про своїх улюблених драматургів, про протистояння театру та кіно, а також про те, чому саме зараз наважився поставити знамениту п’єсу Шекспіра “Ромео і Джульєтта”.

Сергію Анатолійовичу, як ви вважаєте драматургія різних країн несе якісь яскраво виражені національні ознаки, за якими, наприклад, можна легко відрізнити п’єсу англійського автора від п’єси французького драматурга?

По-перше, п’єси написані рідною мовою автора і вже це є їхньою основною відмінною рисою та ознакою їх національності. А в перекладі іншою мовою п’єса може зазвучати зовсім по-іншому. Це залежить від перекладача. Але зазвичай будь-який перекладач, хоче він того чи не хоче, обов’язково вносить у текст щось своє суто національне. Від цього нікуди не дітися. І навіть якщо перекладач добирає якісь ідентичні до оригіналу слова, то він усе одно робить це, виходячи зі свого розуміння образності, зі свого розуміння автора. Самуїл Маршак, який широко відомий як дитячий письменник, був ще й чудовим перекладачем. Він зробив переклад усіх сонетів Шекспіра. Але вони нічого спільного з Шекспіром не мають. Хоча від цього вони гіршими не стали. Це прекрасні сонети. Це Шекспір у розумінні Маршака.

Якщо ви вже торкнулися теми перекладів, хочу запитати, чи є зараз проблема з хорошими перекладами відомих п’єс українською мовою?

Так, така проблема існує. Я, приступаючи до постановки п’єси “Ромео і Джульєтта”, прочитав шість її перекладів і довго не міг нічого з них вибрати. Зрештою зупинився на варіанті перекладу Ірини Стешенко, який вона зробила ще 1952 року. Мені він сподобався найбільше, а вже згодом я дізнався, що її переклади Шекспіра є своєрідним еталоном якості і що вона вважається найкращим українським перекладачем його п’єс. Тобто моя думка в цьому випадку збіглася з думкою критиків і шекспірознавців. До речі, “Шекспірознавство”, стало вже справжньою наукою. І вже років двісті дослідники серйозно займаються вивченням його творчості, аналізом і перекладом його творів іншими мовами. До речі, Шекспір свої твори писав не тією англійською мовою, яку ми зараз знаємо. Він писав давньоанглійською мовою, яка не має нічого спільного з сьогоднішньою англійською мовою. Ще кілька десятків років тому існував “Шекспірівський меморіальний театр”, де актори грали Шекспіра тією мовою, якою він спочатку писав свої п’єси. Мені пощастило свого часу побувати в цьому театрі. І ось ми, група молодих людей, сидимо і дивимося виставу за п’єсою Шекспіра. Я завжди не дуже розумівся на інших мовах, тому мені в принципі байдуже було, якою мовою розмовляють актори. Знаючи зміст п’єси, мені було і так легко орієнтуватися в тому, що відбувається на сцені. В антракті один із наших друзів, який прекрасно знав англійську мову, каже: “Хлопці, я нічого не розумію, що вони говорять. Це якась дивна мова”. Чоловік вже досить солідного віку, який проходив повз, почув його слова і каже: “Так це ж не сучасна англійська мова – це давньоанглійська мова”. Тобто театр називався “Меморіальний” тому, що в ньому п’єси Шекспіра грали слово в слово так, як вони були написані спочатку.

Чому інтерес до творчості Шекспіра, навіть з огляду на подібні інтерпретації його творів, досі не падає?

Величина будь-якого автора якраз і перевіряється часом. Шекспір цю перевірку пройшов. Річ у тім, що про кохання писали всі. Бо це почуття і взаємини закоханих людей – вони вічні. Інша річ наскільки гостро і наскільки цікаво це показує автор. І наскільки це проникає в серця глядачів. Тому лише одиниці стали справжніми Співаками кохання. Але якщо кожен новий час, кожне нове покоління визнає велич Шекспіра, значить він справді великий. Тобто, умовно кажучи, у кожному часі є те, що є в його п’єсах…

Можна сказати, що Шекспір Ваш улюблений драматург?

Один з улюблених.

Хто ще входить до першої п’ятірки Ваших улюблених драматургів?

По-перше – Теннессі Вільямс. Це вже більш сучасний автор, якщо порівнювати з Шекспіром. Я його теж досить багато ставив. У нього настільки складні й пронизливі взаємовідносини між героями, що це не може не зачаровувати й не може не проникати в глядацьку залу. Я не знаю жодного театру, який би “провалився” з постановкою його п’єси.

Далі, як не дивно може здатися, Шиллер. Це повна протилежність Шекспіру: за стилістикою, за способом опису тощо. Але я люблю його творчість, бо в ній завжди є щось таке, що завжди приваблює і хвилює. Це такі своєрідні потужні казки для дорослих, які завжди хвилюють людей.

Ще я дуже добре ставлюся до Мольєра. Він у мене завжди лежить на столі. Я до речі, дуже люблю всю французьку драматургію. І серйозну, і розважальну. Мені французький гумор близький і я в ньому добре орієнтуюся.

І звичайно ж Бернард Шоу. Проте його я ніколи не ризикував ставити. І не, тому що я не зміг би зрозуміти властивого йому тонкого англійського гумору, а тому, що публіка його не дуже розуміє. Якщо повертатися до вашого питання про національні ознаки драматургії, то це якраз той випадок, коли він писав саме для англійців. От англійці чудово його розуміють. А от всі інші національності, там хтось більше, хтось менше.

А з українських драматургів?

Я завжди хотів поставити “Наталку Полтавку”. Тому що вона вибивається із загального ряду найбільш ходових українських п’єс дореволюційного періоду, таких як “За двома зайцями”. Причому я хотів поставити її ніби дивлячись на те що відбувається, очима іноземця. Я повинен був проникнути в саму суть цієї історії. Але оскільки я іноземець, значить у мене є якась своя думка про те, що відбувається, якісь свої міркування про те, що за всім цим стоїть. Якоюсь мірою мені це вдалося зробити в цьому театрі.

Якщо говорити про якесь умовне суперництво кінематографа і театру, хто зараз перемагає в цьому протистоянні?

Звичайно театр. Хто зараз ходить у кіно? Ніхто! У мій час ми уроки пропускали для того, щоб піти в кінотеатр. А зараз є телебачення, зараз будь-який фільм можна подивитися вдома на смартфоні, на комп’ютері або на “плазмі”. А в театр люди ходять. У театр за допомогою сучасних технологій не потрапиш.  Крім того, найголовніше в театрі – це живе спілкування глядачів з акторами та акторів із глядачами. Між ними є взаємозв’язок. А в кіно цього немає. Незалежно від того подобається мені чи не подобається те, що я бачу на екрані, я нічого не можу сказати цим людям: добре це чи погано. І, навпаки, вони нічого не можуть мені пояснити, чому це відбувається так, а не інакше.

Технічний прогрес, зокрема і в кінематографі, розвиватиметься і далі. З’явиться тривимірний простір, з’являться нові комп’ютерні спецефекти. Але це все мертве, все – неживе. Це все вже знято і змінити його неможливо. А в театрі щоразу все по-різному. Сьогодні в театрі тепло, а завтра може бути холодно. Сьогодні актори грають краще, а завтра – гірше, або, навпаки, ще краще. Театр завжди залишиться живим.

Дійсно, в суспільстві висловлювалися побоювання, що розвиток подібних комунікаційних технологій призведе до спаду інтересу до таких видів “живого” мистецтва, до яких належить і театр. А вийшло, що постраждав від технічного прогресу насамперед кінематограф.

З появою кінематографа багато хто пророкував смерть театру. Говорили, що мине 15 років і від театру нічого не залишиться. Минуло 15 років, а театр, як і раніше, жив всупереч усім песимістичним прогнозам. І зараз, в епоху інтернету, він як і раніше, живе. Тому що найцінніше в житті людини – це спілкування. Спілкування, яке театр цій людині дає. Ми, на жаль, зараз настільки відвикли від спілкування, що іноді ти просто починаєш розуміти, що ти – один. Що тобі немає з ким спілкуватися наживо. Ми стали жертвами технологічного прогресу і часу. Час стрімко проходить повз нас, а ми біжимо за ним, втрачаючи те цінне, що було в нас раніше. Коли ми жили в комунальних квартирах, то там завжди було спілкування. У нас були сусіди, з якими ти міг посваритися, які тобі могли допомогти в чомусь, з якими ти постійно співіснував на одній території. Про це можна говорити з гумором, а можна говорити й серйозно. А зараз цього немає. Зараз ми замкнулися у своїх окремих квартирах і ні з ким наживо не спілкуємося.

Чи схвалюєте Ви використання в театральних постановках якихось досягнень технічного процесу, які застосовуються зараз у кінематографі?

Звичайно. Це факт, що існує певне взаємозбагачення театру й кінематографа. Навіть попри їхню “конкуренцію”. Як правило, в хорошому кіно завжди знімаються театральні актори.  А якісь технологічні штуки, які застосовуються в кіно, театральні режисери іноді використовують у своїх постановках. До речі, велика естрада давно вже цим користується. Театр у цьому плані поступається естраді, тому що всі ці “новинки” коштують шалених грошей. Грошей, яких у театрів немає.

Вище ви сказали, що жоден театр не “провалився” з постановкою п’єс Теннессі Вільямса через їхню високу якість. А буває так, що п’єса відверто слабка, але за нею вдається поставити хорошу виставу?

Так, такі випадки є. І я вам скажу чому так виходить. Тому що режисер зміг вибрати з цієї п’єси той нерв, який точно може зачепити глядача.  Він зміг вибирати звідти те, що “вистрілить” саме сьогодні. Навіть якщо це “головне” і не проглядатиметься явно при прочитанні п’єси.

Що вас, як режисера, приваблює в п’єсі “Ромео і Джульєтта” і що в ній може зацікавити сучасного глядача?

Я не буду приховувати, що мене не хвилює в цій п’єсі той факт, що явна причина загибелі двох молодих людей криється в тому, що два роди посварилися. І я не вірю, що їхня загибель може призвести до примирення сімей, які довго ворогували. Сьогодні я в це не вірю. Якби я ставив цю п’єсу років 20 тому, я б цьому вірив, але не зараз.  Але мене в цій п’єсі хвилює інше. Ми забули, як живуть пристрастями, ми забули що таке ВЕЛИКЕ КОХАННЯ! Мене саме ось це цікавить – взаємини двох закоханих, які випередили свій час. Їм дано те, що не дано всім іншим оточуючим – справжня пристрасть у їхніх стосунках. А гинуть вони від насильства. І це в чомусь закономірно. Бо батьки Джульєтти примушують її вийти заміж за чоловіка, якого вона не любить. І майбутнього в неї з цією чужою для неї людиною немає. А що стосується Ромео, то він же хотів добра всім, він хотів примирення… А вийшло, як завжди…

Тобто можна сказати, що Ромео і Джульєтта були своєрідними революціонерами для свого часу?

У якомусь сенсі так, хоча самі вони про це й не підозрювали. До речі, ніхто ж не знає, як закінчилося їхнє життя, якби вони залишилися живі. Припустімо, вони б одружилися. А що далі? А далі потрібно писати зовсім іншу історію, про те як вони разом жили. Тому що пристрасть не може бути вічною. Зараз ми застаємо їх на піку стосунків, коли в них спалахує кохання з першого погляду і вони живуть цією пристрастю. І для того, щоб підкреслити цю пристрасть, можна поставити виставу, де б вони говорили віршами, а всі інші – прозою.  І це б ще більше підкреслило їхню пристрасть. Але пристрасть, як я і казав, вона з часом згасає. І тоді закохані теж починають говорити прозою.

Ви спеціально вирішили поставити цю знамениту п’єсу до Вашого ювілею?

Ні. Це сталося випадково. Я, чесно кажучи, за всього свого великого бажання поставити цю п’єсу, ніяк не міг цього зробити. Як я завжди жартував із цього приводу: “То Джульєтти немає, то годувальниці немає”. А тут якось збіглося, що в театрі є люди, які можуть зіграти і Джульєтту, і годувальницю, і Ромео, і всіх інших героїв. Як мені здається. Це моя суб’єктивна думка, яка також залежить і від мого трактування п’єси. А ще я розумію, що сьогодні, як ніколи потрібно говорити про це – про Велике кохання, про піднесені стосунки. Тому я почав працювати над цією постановкою навіть не думаючи, що у мене десь там попереду ювілей. Тож це простий збіг, що прем’єра збігається з моїм ювілеєм. Головне, що я виконав своє бажання, свою мрію.

Виходить, що для успіху режисерові, умовно кажучи, потрібно знайти цікаву п’єсу з гарним перекладом і мати в трупі акторів, які могли б зіграти у виставі за цією п’єсою?

Ви забули про глядача, який або прийме твою концепцію і твоє рішення, або не прийме. Бо кожна п’єса може бути реалізована по-різному. І цю реакцію глядачів дуже важко передбачити. Тому має існувати тріада: п’єса, яка тобі подобається, актори, які здатні втілити твій задум, і глядач, який, на твій погляд, має прийняти те, що ти йому пропонуєш.

Як вибрати п’єсу, щоб її тема була близька глядачам і вони прийняли поставлену за нею виставу?

Це складно. Я розповім одну історію. У класика чеської літератури й драматургії Карела Чапека є п’єса “Біла пошесть”. Там за сюжетом в одній державі  з’являється невідома хвороба і ніхто не знає, як з нею боротися. Я ще зі студентських часів пам’ятав цю п’єсу і коли в нас була епідемія коронавірусу, то подумав, що вона може бути актуальною з огляду на все те, що коїлося довкола. Я взяв цю п’єсу і перечитав. Один до одного “ковідна” історія!  І я зрозумів, що ставити її не потрібно. Люди живуть у ковіді, а їм ще про ковід будуть зі сцени розповідати? Не можна копатися в ранах у глядача. Якщо ти випадково “зачепиш” одного чи двох, таке може бути.  Це випадковість. Але в принципі, те, про що йдеться у виставі, має бути прийнятним для всіх! Навіть якщо це драма, навіть якщо це трагедія, навіть якщо це просто смішно. Це має знаходити відгук у глядацькій залі. Якщо відгук є – значить ти влучив у точку. Через деякий час “Білу пошесть” можна буде спокійно ставити й всі її зрозуміють і приймуть. Тому що люди прожили цей момент і в них уже є до цього імунітет.

Фотографії надані пресслужбою Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки м. Кам’янське.