Талановита письменниця, засновниця мистецької спільноти VivArt Марія Дружко напередодні складної операції провела з нами відверте інтерв’ю. Це розмова про творчість, мрії, силу духу та бажання змінювати світ навколо. Марія — людина, яка вміє надихати та підтримувати інших. Вона створила простір, де десятки авторів знайшли свій голос, і продовжує об’єднувати творчу спільноту навіть у найважчі часи. Тепер саме вона потребує нашої з вами підтримки — як фінансової, так і інформаційної.
Кожна гривня, кожне поширення — це крок до її одужання. Разом ми можемо допомогти Марії повернутися до улюбленої справи та нових творчих проєктів.
Реквізити для допомоги: 4149497502194675 (М. Дружко).
– Які головні цілі стояли перед вами на початку створення VivArt?
– Якщо говорити про мету проєкту, який ми розпочали разом із Тетяною Іванівною Герасютою, яка на той час була директоркою бібліотеки, навесні 2005 року, то на старті не було якоїсь чіткої стратегічної цілі. Була радше мотивація, внутрішнє бажання. Якщо мене запитати, чому я тоді погодилась – скажу щиро: на той момент я вже була у Спілці письменників, мене прийняли в 2003 році, і в Кам’янському мене поступово почали сприймати як професійну письменницю. У бібліотеках, у колі літераторів старшого покоління – таких, як Володимир Сіренко, Сергій Злючий – я вже трохи «закріпилась».
І коли Тетяна Іванівна, звернулася до мене з ідеєю створити гурток для творчої молоді на базі бібліотеки. Я погодилася, бо мені дуже не вистачало спілкування з однолітками — з тими, хто пише, мислить, творить. У Спілці всі були старші, досвідчені, і це було цінно — я в них багато чому навчилася. Але от просто посидіти, пожартувати, поговорити “на одній хвилі” — цього не було.
Коли ми почали формувати структуру, прописувати статут, розуміти, як усе працюватиме, — тоді й з’явилося усвідомлення основної мети: об’єднати творчу молодь нашого Кам’янського. Звучить просто, навіть буденно — але насправді це надзвичайно складна й захоплива робота. Кожна творча людина — це особистість. Об’єднати особистості в команду — це виклик.
– Це справді складно — зробити так, щоб група людей перетворилась на команду
– Так, непросто. Творчі кам’янчани приходили і йшли. Але були й ті, хто міг кілька місяців не показувати результатів, а потім — бах! — і з’являється текст, від якого ми всі в захваті. Деякі, навпаки, залітали до нас яскраві, впевнені, а з часом просто зникали. Але , на щастя, поступово почали з’являтися цікаві, несхожі одна на одну творчі особистості, які залишалися з нами надовго. Наприклад: Євгенія Яворська, Катерина Кравченко, Олена Ляшенко-Федіна, Яна Ловчинська та ін.
– Які жанри та формати підтримує наразі мистецька спільнота VivArt? Чи є певні літературні або мистецькі напрямки, яким надаєте перевагу?
– Більшість творчих організацій, як правило, мають чітко окреслені жанрові рамки. А от наша особливість — у відсутності обмежень. Єдине, що на самому початку ми не працювали з еротичними текстами, бо тоді мені було 22, а більшості учасників — 15–17. Але з часом навіть це перестало бути критерієм — головне, щоб твори не несли пропаганди насильства, суїцидальності, не підтримували “руський мир”.
У нас є досвід, коли з’являлися автори, які писали трилери чи “темну” прозу. Ми не забороняли, не критикували — просто не бралися подавати такі тексти на конкурси або до публікації, бо розуміли, що це не завжди той формат, з яким ми працюємо.
Ми допомагаємо початківцям знайти себе в літературному просторі: підбираємо конкурси, події, платформи, де вони можуть себе проявити. І власний літературний конкурс ми теж запустили. Це важлива частина нашої роботи — дати тексту шанс вийти у світ.
– Які події або проєкти VivArt ви вважаєте найбільш значущими за всі 20 років існування?
– Насправді ми провели дуже багато разових акцій, проєктів, мистецьких і творчих вечорів — усього й не згадаєш. Але, мабуть, найцікавішим і найважливішим для нас є конкурс VivArt. Він існує паралельно з нами, з нашою спільнотою, і розвивається разом із нею.
VivArt починався як гурток при бібліотеці, потім став клубом, згодом з’явився статут, положення, і один із напрямків — це саме конкурси. А потім ми вже запрацювали як літературний проєкт. Почали додавати нові ініціативи, зокрема — співпрацю з Національною спілкою письменників України. Ми стали проводити спільні заходи, запрошували їхніх представників до нас, влаштовували зустрічі з письменниками. Потім спілчани звернули на нас увагу, поставилися серйьозно до літературної діяльності молодих авторів і дали нам можливість брати участь у щорічних всеукраїнських семінарах від НСПУ.
Сьогодні ми — спільнота. Ми створюємо, запускаємо проєкти, підтримуємо одне одного. Це особливо проявилося влітку 2022 року, коли разом із Євгенією Яворською ми, як куратори, організували онлайн-табір для творчих людей, які переживали депресію через війну. Цілий місяць ми працювали онлайн — давали завдання, проводили прямі ефіри, підтримували учасників. Тоді до VivArt долучилося понад 150 авторів з усієї України та з-за кордону. Деякі з них залишилися з нами й дотепер.
Зараз VivArt — це вже всеукраїнська, навіть міжнародна спільнота, бо до нас приєднуються українці з Австралії, Південної Африки, США — ті, хто були змушені виїхати, проте прагнуть зберегти зв’язок з українською культурою.
На щастя, ось уже 20 років ми зростаємо — і літературний конкурс VivArt залишається нашим основним і найстабільнішим проєктом. Він розвивається разом із нами. Якщо спільнота — це ті, хто з нами живе, творить, підтримує, то конкурс — це можливість приєднатися до нас, показати себе, отримати публікацію в однойменному альманасі, виданому за підсумками конкурсу.
Наприклад, Карина Бойко — перша ілюстраторка нашого видавництва “Дружко”. Ця цікава дівчина прийшла до нас як поетка, учасниця конкурсу VivArt-19, а згодом з’ясувалося, що вона є професійною художницею із Запоріжжя. Тобто конкурс діє “точково”: хтось приходить, проявляється — і далі вже або з нами, або йде власним шляхом.
Конкурс також еволюціонував. Якщо раніше в журі були я, представники бібліотеки та хтось із представників відділу культури кам’янської міської ради, то з часом ми почали залучати активних учасників спільноти, членів НСПУ, переможців минулих років. Сьогодні в журі, наприклад, літератор Роман Фещак із Тернополя — активний учасник нашої онлайн спільноти, який завітав до нас як переможець VivArt-23, а цього року сам оцінює нові тексти. Також серед журі — Яна Ловчинська, багаторазова переможниця VivArt (2017 – 2023 рр.), наразі вже членкиня НСПУ. Ми прагнемо, щоб наші автори відчували, що мають вплив, що вже є частиною літературного процесу, Свіжою Українською Літературою.
Ще одна унікальна риса конкурсу — це традиція “патрона” або “патронеси”. Вже 4-ий конкурс поспіль ми запрошуємо до участі в журі людину, яка не є учасницею мистецької спільноти, але добре знайома з VivArt, має власне бачення й досвід. Це відомий письменник, культурний діяч. Вони мають право особисто на свій розсуд відзначити когось із конкурсантів, навіть якщо той не увійшов до фіналу за оцінкою більшості журі. Отож, щасливчик отримує Спеціальну відзнаку від патрона конкурсу.
Цього року нашою патронесою стала Юлія Перегуда — українсько-польська письменниця, лауреатка міжнародних премій. Вона представляє Польську фундацію імені святого Володимира, яка активно підтримує українців у Польщі. І це для нас дуже почесно.
– Як між учасниками відбувається обмін ідеями, емоціями, натхненням?
– Коли почався COVID, наші зустрічі в улюбленій затишній центральній міській бібліотеці та кав’ярнях стали неможливими — всі фактично залишилися вдома. І тоді ми навчилися активно спілкуватися онлайн. Саме з того часу нашим головним майданчиком став телеграм-канал “Мистецька спільнота VivArt”: https://t.me/VivArtUA.
Також маємо YouTube-канал, де час від часу виходять ефіри з цікавими гостями.
У телеграмі ми проводимо ефіри різних форматів. Є навчальні зустрічі, які ми називаємо “Літкухня VivArt”. Але, оскільки ми творчі люди, нам замало просто вчитися — хочеться ще й спілкування, свободи, живого обміну думками. Тому з’явився ще один формат — “Теревені”. Це простір вільного мікрофона, де автор може себе проявити, почитати тексти, отримати зворотний зв’язок. Адже письменник повинен вміти також подавати себе публічно. У нас немає вікових обмежень — старші учасники теж можуть бути початківцями, навчатися разом з молоддю.
Окремо діє ще мій особистий проєкт — “Літвечеря”. Як членкиня Національної спілки журналістів України, я запрошую на ефіри цікавих сучасних письменників, музикантів, митців, і ми спілкуємося про творчість, обмінюємось порадами — це своєрідна дружня майстерня від більш досвідчених колег.
– Чи відкритий VivArt для нових учасників? Як можна долучитися?
– Так, ми відкриті до нових учасників, які готові ділитися своєю творчістю. Приєднатися можна через наш телеграм-канал “Мистецька спільнота VivArt”.
– Чи має VivArt плани на розширення? Можливо, нові напрямки чи формати?
– Розширення вже відбувається. З 19 грудня 2019 року з’явилося наше видавництво “Дружко” — це окремий напрямок, завдяки якому ми допомагаємо початківцям зробити перші кроки до видання — з’явитися з першою персональною книжкою. Коли автор вперше задумується про власну збірку, часто не знає, з чого почати. А тут важливо, щоб був хтось, хто направить, допоможе. Так у Свіжій Українській Літературі з’явилися нові імена: Олена Ляшенко-Федіна, Яна Ловчинська, Олена Воротнікова, Анна Іва, Олена Шапран, Юлія Забіяка та інші — усі вони з VivArt.
Мій чоловік, Станіслав Чирченко, який також є нашим куратором, займається аудіокнижками. Зараз це важлива тенденція — книжка має бути доступною в різних форматах: друкованому, електронному, аудіо. Саме тому ми запустили аудіонапрямок “Атмосфера слова”.
– Чому саме така назва?
– Так називається моя поетична збірка, яка вперше вийшла у друкованому й аудіоформатах. Доречі, назву до книжки вигадав саме Стас Чирченко. Окремо хочу згадати про табори, зокрема літній онлайн-табір 2022 року для творчих українців. Саме він показав нам, наскільки гострим є запит на навчання. Тоді у нас з’явився новий напрямок — “Літкухня VivArt”, про який я розповідала. У майбутньому плануємо курси з письменницької майстерності, а, можливо, навіть створення авторської літературної школи.
Спілкуючись з авторами з різних куточків України, ми чуємо: бракує якісної інформації щодо теорії літератури. Часто літературна освіта дається поверхнево або фрагментарно. Ми бачимо цей запит — і тому будемо розвивати цей напрямок.
– Ти підтримуєш письменників. А що підтримує особисто тебе в найскладніші моменти?
– На сьогодні моя “батарейка” — це мій чоловік Станіслав Чирченко. І це триває вже не перший день. Формат “Теревенів”, який підтримує початківців, запропонував саме Стас. І якби не він, “Теревенів” просто не було б. Адже одній людині нереально вести подію самотужки: хтось має модерувати, хтось читати чат, щось писати, відповідати. Це складна технічна робота. Дуже важливо мати поруч друга, з яким можна ділитися ідеями, обговорювати, відчувати підтримку.
А ще мене надихає результат. Коли люди, які тобі повірили, розвиваються, ростуть, і потім — стають членами Спілки письменників, друкуються, перемагають у конкурсах. Це справді заряджає.
– Світ, який ти бачиш серцем — який він? Чи змінилося твоє уявлення про красу, про творчість?
– Він кольоровий і неповторний. Для кожного — свій. Навіть якщо ми маємо схожі погляди, — кожен бачить Всесвіт по-своєму. Таких, як ми, не було й не буде. Ми — єдині. Неповторні. І саме тому треба жити тут і зараз, а не відкладати життя на потім.
– Що, на твою думку, є головною силою митця? Чи кожна людина має у собі щось творче?
– У нас у VivArt є така фраза: кожній людині Бог поклав якесь зерно. І це не обов’язково література чи живопис. Це може бути любов до квітів, уміння готувати, працювати руками — що завгодно. Але це зерно є в кожному. Не буває людей, у кого це відсутнє. І якщо ти це зерно в собі знаходиш — ти починаєш робити те, що в тебе виходить. Наприклад, я дуже люблю класичну музику. Закінчила музичну школу. Але зараз я не готова грати в оркестрі — бо я вже зробила свій внесок у світ літератури. Це не значить, що треба робити тільки щось одне — головне, щоб тобі це подобалося, щоб ти відчував радість, коли робиш це. Бог дарує нам це — і ми повинні розвивати свій талант.
Як наші хлопці на фронті: хтось почав писати вірші, хтось малювати, хтось співає — і це допомагає їм триматися. Я знаю багато прикладів, коли людина не втілила мрію, або життя змусило займатися виживанням, роботою, і в результаті — вона згасла. Хтось спився, хтось втратив сенс. А все тому, що не дав волю тому, що було всередині.
– Про що ти мрієш зараз — як особистість, як творчиня, як засновниця спільноти?
– Зараз я працюю над новим романом, і моя мрія — його завершити.
А ще — як і кожен українець — я мрію про перемогу. Але це не лише перемога на фронті. Я хочу, щоб ми позбулися відчуття другосортності, щоб перестали думати, ніби ми гірші за когось. Щоб ми по-справжньому поважали себе, свою мову, свою культуру, свої традиції. Цей процес уже триває. Він не завершився — але я бажаю, щоб він набув сили, став постійним і глибоким. Щоб ми, як народ, не зупинялися, а йшли далі — з гідністю і вірою в себе.
20 років VivArt — це лише початок. Попереду в Марії Дружко — нові книжки, ідеї та зустрічі з авторами.
Тож бажаємо Марії швидкого одужання і повернення до улюбленої справи, яка надихає та об’єднує людей по всій Україні й за її межами!