Констянтин Діденко, переселенець із Донеччини, разом із родиною знайшов новий дім у Кам’янському. Нині вони живуть у Дніпровському районі, оселившись у Центрі надання соціальних послуг. Його життєвий шлях почався в Покровську, де він здобув освіту, служив в армії та працював пожежником. Але життя кардинально змінилося, коли в 25 років Констянтин взяв до рук голку з яскравою ниткою. Це стало поворотним моментом, відкривши для нього захоплюючий світ вишивки, який запалив нову пристрасть і надихнув на творчість.
Протягом понад 20 років вишивка була невід’ємною частиною життя Констянтина, але фермерські будні, з сільсккими роботами та доглядом за худобою, змусили його відкласти улюблену справу. Погіршення зору додало ще більше сумнівів, чи зможе він повернутися до творчості? Але вимушений переїзд через війну до Кам’янського у 2022 році та підтримка місцевої громади знову запалили в ньому іскру натхнення. Цей новий розділ у житті майстра-вишивальника Констянтина, його творчі досягнення та подолані виклики стануть темою нашого інтерв’ю.
– Пане Костянтине, з чого розпочався ваш шлях у вишивці?
– У мене був різносторонній пошук себе. Мій старший брат працював художником-оформлювачем, і я зі школи бігав до нього в майстерню, де вчився всьому, чим вони займалися: чеканка, різьба по дереву, малювання плакатів, створення інсталяцій. Він з колегами оформлювали магазини, кінотеатри та інші об’єкти по всьому місту. Я проводив там багато вільного часу, спілкувався з його друзями — художниками, колекціонерами. Брат займався в художній академії і ділився своїм досвідом. Я їздив іноді з ним на природу та в інші міста, де ми малювали пейзажі та натюрморти.
У який період вашого життя вишивка стала важливою частиною?
– Досить пізно. Приблизно з 7-го класу я почав колекціонувати ікони. У мене було більше 200 штук. Я їздив по селах і купував старовинні ікони. Серед них було 7, а може 8 дуже цінних. Зрозумівши, що не зможу зібрати гідну колекцію ікон, я продав більшу частину колекціонерам, залишивши собі лише декілька.
– Що вас надихнуло на вишивку саме ікон?
– Мене надихнув репортаж у новинах про виставку ікон з якогось монастиря. Там всі експонати були вишиті, але виглядали так само, як намальовані. Нитками було передано кожну волосинку, і я також вирішив спробувати. Я працював над першою роботою три місяці. Моя перша робота – ікона Божої Матері “Троєручиця”. На той час я вже був одружений, і ми жили в Покровську, а потім переїхали до Артемівська Бахмутського району.
– Як ви обираєте теми для своїх робіт?
– У мене різні теми, але в основному це ікони чи портрети, частіше видатних особистостей. Мені подобаються й складні теми, такі, які ніхто раніше не робив. Чесно кажучи, мої роботи неможливо скопіювати, я і сам не зможу створити дві однакові.
– Як ви адаптували своє життя після переїзду? Чи допомогла вам творчість?
– Коли ми приїхали сюди, я спочатку не знав, як себе реалізувати. Раніше я займався фермерством, мав невелике господарство. Тут також спробував вирощувати саджанці, але це не принесло успіху. Тому деякий час був розгублений.
Одного разу я зайшов до магазину і побачив багато бісеру. Вирішив спробувати робити картини з бісеру. Я вишив три картини, але вони мені не сподобалися. Мабуть, бісер — це не мій матеріал. Потім вирішив знов перейти на нитки.
Коли я займався господарством, не вистачало часу на вишивку. Я вишив близько 60 робіт, але покидаючи рідну домівку, взяв із собою лише 6. Раніше вишивав картини і рушники. Одого разу вишив ділянку Бахмутського району в Донецькій області. Цей рушник був довжиною 18 метрів.
– Чи є у вас улюблена робота?
– Мабуть портрет “Рибако”. Хоча люблю вишивати портрети гетьманів та інших видатних постатей. Колись не було інтернету, і важко було детально ознайомитися з історією. Зараз в цьому плані легше.
– Розкажіть про свої виступи в хорі.
– В хорі я почав виступати тут, у Кам’янському. Взагалі вже рік ходжу до колективу “Журавка”. Мене надихає українська старовинна та козацька музика. Але останні два місяці я не відвідував репетиції. Спочатку захворів, а потім в них були літні канікули.
– Ваш син захищає Україну. Ви вишили для нього сорочку-оберіг. Що для вас означає цей особистий жест?
– Я також вишив сорочку для і для племінника, який теж служить у Збройних силах України. На комірці сорочки написано ЗСУ.
Коли досягається найвищий рівень майстерності, вишивка стає схожою на магію. Коли я вишивав ці сорочки, вкладав свої думки. Це і є оберіг. Взагалі, нитка і голка — магічні предмети. Звісно, коли вишивав, бажав їм повернутися додому живими.
– Чи вважаєте ви, що необхідно популяризувати цей вид мистецтва?
– Хотілося б, але як це зробити? Виставки я організовую, але іноді технічно не маю такої можливості. Як виявилось, діти цікавляться вишивкою, і дорослі, на жаль, не дуже.
– Що для вас є важливим у цей час?
– Найважливіше для мене — це сім’я і робота. Як я вже казав, привіз сюди тільки шість робіт, все інше потрібно напрацьовувати заново. Шукаю нові напрями для творчості. Зараз багато людей вишивають хрестиком, а раніше, 200 років тому, вишивали тільки гладдю. Тому моя техніка — старовинна. До 2002 року мої роботи їздили по країні з виставками майже у всіх обласних містах. У Донецьку був методичний центр самодіяльних художників і майстрів народного мистецтва, вони возили роботи з виставками по Україні. Я отримував дипломи за свої роботи.
Доречі, вишив портрет колишнього президента України – Леоніда Кучми, який в мене купила дружина Віктора Януковича на його день народження. Також вона скупила і серію портретів гетьманів.
– Що вас надихає на творчість?
– Час, який залишився. Хочу витратити його з користю. Кожен день життя повинен бути цінним. Необхідно цінувати його. Бачу, що багато людей зовсім не цінують своє життя. Потрібно щось користне робити, щоб залишити після себе якусь пам’ять.
– Які нові ідеї чи проєкти ви маєте на майбутнє?
– Ідей багато, але не знаю, чи вистачить часу на все. Найбільше хочу відновити свою колекцію портретів гетьманів, збільшивши її до 30 робіт. Також мрію створити серію творів, присвячених сучасній війні, щоб зберегти пам’ять про події та людей, які стали героями нашого часу. Це моя мета — залишити після себе щось значуще, що надихатиме інших навіть у майбутньому.
