У залі Музеї історії міста Кам’янського цього дня говорили про міста, які війна назавжди змінила: Маріуполь, Бахмут, Авдіївку, Соледар, Попасну, Лисичанськ. Про будинки, вулиці, школи й місця, які ще недавно були частиною звичного життя, а тепер залишилися у пам’яті тих, хто був змушений їх покинути. На презентацію “Музею покинутих міст” прийшли близько сотні людей — мешканці Кам’янського, переселенці, культурні діячі та представники релокованих громад.
Ще до перших промов простір заговорив мовою танцю. Балетна трупа Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки показала хореографічний перформанс, а Марія Гончар читала поетичні та історичні тексти. Так розпочалася презентація проєкту, який збирає в одному місці мистецькі роботи, особисті історії та речі людей із міст, покинутих через війну.
Ідея створити такий простір виникла у директорки музею Наталії Буланової. Вона говорить про нього не просто як про виставку, а як про місце, де людина може зустрітися зі своєю історією.
“Ми хочемо зберегти цю історію, для того, щоб цей біль перетворився на спадок, який ми будемо передавати наступним поколінням”, — пояснює Наталія Буланова.
У Кам’янському ця історія відгукується особливим болем. Після початку повномасштабної війни місто прийняло тисячі людей, які залишили свої домівки. Разом із ними сюди приїхали не тільки валізи з особистими речами. Приїхали історії міст, родинні спогади, традиції та речі, які нагадують про життя до війни.
Під час презентації секретар Кам’янської міської ради Наталія Ктіторова звернулася до представників релокованих громад.
“Кам’янська громада прийняла 35 тисяч вимушених переселенців, і ми робимо все, щоб вони відчували нашу підтримку. Культурний проект, який розпочала директор музею Наталія Буланова за підтримки Українського культурного фонду, обов’язково поширюватиметься всією країною”.
Експозиція має чотири частини — “Життя”, “Зло”, “Попелище” та “Пам’ять і мрія про повернення”. Назви говорять самі за себе: спочатку — те, що було до війни, далі — її початок, наслідки окупації і, зрештою, те, що залишається після всього пережитого — пам’ять та надія на повернення.
У виставковій залі представлено твори понад 40 художників, мультимедійний контент та інтерактивні планшети. Ключ від згорілої квартири, пачка соледарської солі, дитячий малюнок з укриття, рідкісні видання книг і фотографії мирного життя — усе це доповнено живими розповідями людей. Ця експозиція сполучає приватні історії, образотворче мистецтво та реальні факти про українські міста, які зазнали руйнувань або опинилися під тимчасовою окупацією ворога.
Музей уже зібрав десятки усних історій людей, яким довелося залишити свої міста. Частину цих свідчень можна почути просто в експозиції, а згодом їх планують передати до Українського інституту національної пам’яті.
Однією з учасниць презентації стала заслужена працівниця культури України, ексдиректорка Донецького обласного художнього музею Галина Чумак, яка у 2016 році виїхала з окупованого Донецька.
Вона розповіла, що залишила місто не одразу, адже музей не можна було просто покинути — його потрібно було рятувати. За її словами, музейна справа — це насамперед відповідальність людей, які зберігають культурну спадщину.
Галина Чумак також наголосила, що для тих, хто був змушений залишити свої міста, особливо важливо зберегти пам’ять, єдність і передати цей досвід наступним поколінням. “Ми єдині, наш народ не зламаний”, — сказала вона, висловивши впевненість у майбутньому України та української культури.
Саме пам’ять у цьому проєкті стає своєрідною ниткою, що з’єднує різні міста й людей. Отець Ігор Пагулич, настоятель Кам’янської парафії Преображення Господнього УГКЦ, під час презентації говорив про тих, хто втратив дім.
“Ніхто не замінить рідну домівку, але добро завжди перемагає. Я вірю, що ми вистоїмо й відбудуємо свої міста. Дякую за цю виставку — вона об’єднує серця й дарує надію, а не смуток”.
Для музейної команди важливо, щоб зібрані тут історії не залишилися лише частиною однієї виставки. У планах — створити каталог і показувати проєкт в інших містах. Зібрані матеріали також мають стати основою для нової музейної ініціативи.
Тож “Музей покинутих міст” у Кам’янському фактично починається з виставки, але нею не закінчується.
Під час презентації Наталія Буланова назвала цей процес “музеєфікацією болю, втрати і створенням пам’яті”.
І поки відвідувачі розглядали картини, слухали записи та знайомилися з привезеними речами, поруч залишалася проста думка, з якої, власне, і почався цей проєкт: місто живе доти, доки про нього пам’ятають.
Проект реалізують ГО “Коло Мамая” та Музей історії міста Кам’янського за підтримки Українського культурного фонду, у партнерстві з Українським інститутом національної пам’яті та Національною спілкою художників України. До його реалізації також долучилися громадська організація “Бджола” та гуманітарні хабі релокованих громад.
Автор Ірина Пташка
Фото Ірина Пташка
