Серед 160 українських військовослужбовців, яких вдалося визволити з російського полону 26 червня, додому повернувся майор Іван Лужний — диригент військового оркестру 12-ї маріупольської бригади Національної гвардії України. Ворожа неволя для нього тривала понад чотири роки.
Деталями цієї зворушливої історії поділилася мати захисника Орися Лужна.
Шлях до музики та служба в Маріуполі
Іван Лужний є уродженцем села Вільховець, що входить до складу Саранчуківської громади на Тернопільщині. Проте до початку повномасштабної війни його життя та діяльність були пов’язані з Маріуполем.
“Іван із самого дитинства виявляв велику любов до музики. Він неодноразово ставав переможцем різноманітних конкурсів, а згодом вирішив зробити захоплення своєю професією. Син здобув освіту у Хмельницькому музичному училищі ім. В.І. Заремби, а потім закінчив Донецьку державну музичну академію”, — згадує мати військового.
Пані Орися додає, що разом зі своїм оркестром Іван неодноразово брав участь у закордонних виступах. Окрім того, музиканти під його керівництвом завжди забезпечували супровід усіх визначних та важливих подій у Маріуполі, через що здобули щиру любов і прихильність місцевих жителів.
Початок великої війни та роки неволі
Мати військовослужбовця добре пам’ятає ранок 24 лютого 2022 року, коли син зателефонував їй о 4:00 і повідомив, що вже перебуває на службі. З того моменту для родини розпочалися нескінченні дні й ночі, сповнені тривожного очікування бодай якихось новин та постійного хвилювання.
Іван потрапив до рук окупантів 20 травня 2022 року, коли український гарнізон Маріуполя за наказом вийшов із території заводу “Азовсталь”. Рідні мали відомості про те, що чоловік дістав поранення. Згодом бранців доставили до колонії в Оленівці.
За весь тривалий час перебування Івана в полоні родина змогла отримати від нього лише три листи. У них він переконував, що почувається добре, умови нормальні, їх годують, виводять на прогулянки та дозволяють читати книжки. Для матері було абсолютно очевидно, що полоненим просто продиктували, що саме вони мають написати. Своєю чергою, родина також надсилала Івану листи, і їм достеменно відомо, що син їх одержував.
Боротьба за звільнення та довгоочікуваний дзвінок
Протягом усього цього часу Орися Лужна вела активну боротьбу за повернення сина.
Вона постійно долучалася до мирних акцій на підтримку українських військовополонених. Їздила на зустрічі до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Відвідувала Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, подавала численні офіційні звернення з вимогою посприяти звільненню сина. А також постійно спілкувалася з представниками як вітчизняних, так і закордонних засобів масової інформації.
Жінка зізнається, що саме ці поїздки, спілкування з іншими родинами полонених, а також міцна підтримка близьких та односельців не давали їй опустити руки й втратити надію. Весь цей шлях разом із родиною пройшла і кохана дівчина Івана — Стелла. Вона чекала на нього і ще після перших обмінів придбала для чоловіка все необхідне: речі, одяг та відновлювальні вітаміни. Тоді ніхто не міг уявити, що чекати доведеться так довго, тому в першої партії вітамінів навіть сплив термін придатності, й довелося купувати нові. Проте пані Орися зі сльозами на очах наголошує: найголовніше — це те, що Іван нарешті повернувся на рідну землю.
Звістка про визволення застала жінку на робочому місці. Їй зателефонували представники Координаційного штабу і повідомили, що її син хоче поговорити з нею.
“Я того дня мала багато справ і навіть не перевіряла застосунок “Дія”. Оскільки на вихідних я збиралася на чергову зустріч у Координаційний штаб, то спочатку подумала, що мені телефонують з організаційними питаннями щодо цього візиту. Та коли мені сказали, що Іван зараз стоїть поруч, я просто закричала від щастя. А потім почула в слухавці голос сина: “Мамо, я вже в Україні”. Емоції в той момент були просто неймовірними”, — ділиться спогадами мати.
Тепер Орися Лужна з нетерпінням рахує хвилини до особистої зустрічі з Іваном, аби вперше за чотири роки розлуки міцно обійняти свого сина.
Вона також висловила глибоку вдячність священнослужителям усіх храмів своєї громади та інших конфесій, які невпинно молилися за повернення Івана, релігійній спільноті “Матері в молитві”, своїй сестрі, родичам і сусідам за їхню духовну та моральну підтримку. Окрім того, жінка зазначила, що за роки очікування стала дуже близькою з іншими матерями та дружинами полонених захисників, а також із волонтерами. Особливу подяку вона висловила всім небайдужим українцям, які виходять на акції протесту на підтримку бранців кремля, наголосивши, що вони роблять надзвичайно велику та важливу справу.
Джерело ukrinform.ua
