Бувають події, де кожне слово дається з важкістю, а в залі панує особлива, молитовна тиша. Сьогодні тисячі українських родин тримаються лише за крихти надії, засинаючи і прокидаючись із єдиною думкою про своїх рідних, які опинилися у вимірі війни. Саме цим невимовним болем, що розділений на сотні сердець, був сповнений минулої суботи, 20 червня, кінозал музею історії міста Кам’янського. Тут відбулася надзвичайно важлива та емоційна подія — презентація документального фільму-сповіді, присвяченого пам’яті загиблих та зниклих безвісти воїнів 157-ої окремої механізованої бригади.
До перегляду стрічки долучилися мешканці міста, а також найрідніші люди тих, чиє життя висвітлене у кінокартині.
Біль і мужність в одному кадрі
Авторкою цього пронизливого кіноманіфесту стала Анна Савицька. Для режисерки ця тема є глибоко особистою трагедією, адже її рідний брат Володимир також зник безвісти під час виконання бойових завдань на фронті. По завершенню показу авторка передала стрічку до фондів музею, де її зберігатимуть та використовуватимуть у науково-дослідній роботі.
Документальна стрічка об’єднала долі 33 мужніх бійців 157-ої окремої механізованої бригади, якими поділилися їхні батьки, дружини та діти. У фільмі звучать розповіді про: Володимира Савіцького, Едуарда Позднякова, Романа Лісового, Вадима Мендруха, Миколу Гиренко, Віталія Гулева, Ігоря Сябра, Сергія Бойка, Сергія Святця, Романа Сілаєва, Сергія Кузнецова, Дениса Стрюкова…
Глядачі також почули трагічні історії тих, хто вже повернувся на щиті, серед яких Дмитро Марченко, Андрій Яцеленко та інші відважні воїни. Фільм став не просто хронікою війни, а живим нагадуванням суспільству про те, якою надлюдською ціною дається відносно мирний ранок у наших тилових містах.
Слова, що йшли від серця
Атмосфера в залі була дуже проникливою, коли до мікрофона виходили організатори заходу, автори стрічки та рідні військовослужбовців, чиї слова відгукувалися в серці кожного присутнього.
Наталія Буланова, директорка музею, кандидат історичних наук:
“Музей історії міста не міг залишитися осторонь цієї болючої теми, адже збереження пам’яті про кожного захисника — наш святий обов’язок. Трагедія родин, які розшукують своїх героїв і щодня живуть у невідомості, вимагає від усього суспільства величезної солідарності та підтримки. Ця стрічка — не просто кіно, це жива сповідь і документ епохи. Ми надзвичайно вдячні Анні за рішення передати фільм до наших фондів, адже ці тридцять три долі відтепер назавжди вписані в історичну хроніку подвигу нашого міста й усієї країни”.
Анна Савицька, авторка фільму:
“Я буду вам дуже вдячна, якщо ви підтримаєте нас у цій боротьбі. Сказати вам “приємного перегляду” я не можу — це зовсім не та ситуація. Проте я вірю: подивившись цей фільм, кожен зрозуміє, як сильно ми боремося і стоїмо за кожного з наших хлопців. Сподіваюся, цей розголос допоможе у пошуках, і наші рідні якнайшвидше повернуться додому. Ми прагнемо показати повну історію про всіх людей, пов’язаних із нашим містом та цією бригадою.
Людина жива, доки її чекають. Ми боремося, доки в наших серцях горить вогонь пам’яті “.
Тетяна Тринадцятко, дружина зниклого безвісти воїна:
“Дякую Ані за те, що вона стукає у кожне серце. Дуже важливо, щоб увесь світ бачив: українці — зовсім інша нація, ніж про нас кажуть вороги. Ми не варвари, ми лише захищаємо себе, свою землю та свою культуру. Подумайте тільки: у часи страшної війни ми створюємо фільми, вишиваємо рушники, малюємо картини та пишемо книги.
Весь свій біль ми транслюємо у красу та мистецтво, а не в насильство чи руйнування. Дивіться цей фільм серцем і душею, аби пам’ятати справжню ціну нашого життя”.
Ніна Циганок, почесна краєзнавиця, колишня директорка музею:
“Для мене вся ця війна уособлюється в долі родини Савицьких, де на захист Батьківщини стали і син, і мати. Володимир захищав нас як доброволець ще з 2014 року, а з початком повномасштабного вторгнення без вагань знову повернувся на фронт. Його мама Олена Вікторівна також віддала службі шість років і повернулася інвалідом війни. Буквально напередодні трагедії ми презентували в бібліотеці нарис про цю героїчну династію, і Володя встиг дізнатися про публікацію там, на передовій. А вже за день родина отримала фатальну звістку про те, що він зник безвісти під час запеклих боїв…”
Обов’язок пам’яті та солідарності
Коли фільм закінчився, у залі запала тиша. Хвилиною мовчання ми вшанували пам’ять тих, хто вже ніколи не повернеться додому, та висловили підтримку родинам, які продовжують чекати своїх рідних.
Після перегляду всі охочі могли написати слова підтримки на прапорі 157-ї бригади — ці побажання стануть для наших захисників свідченням того, що про них пам’ятають і на них чекають. А вже на вулиці люди запалили факели пам’яті та випустили у небо повітряні кулі, символічно єднаючись у спільній надії.
Ця зустріч у музеї вкотре довела: громада Кам’янського вміє триматися разом у складні часи. Ми не маємо права забувати імена наших земляків.
Наш обов’язок — підтримувати родини захисників і розділяти з ними їхній біль. Присутність містян на показі стала для них найважливішим виявом уваги та небайдужості.
Автор Віолетта Луньова
