Про випробування та незламну надію родин зниклих безвісти військових. Інтерв’ю з Анною Савіцькою — сестрою зниклого безвісти захисника Володимира Савіцького.
— Анно, дякую, що погодилися на цю непросту розмову. Розкажіть, будь ласка, звідки ви родом?
— Ми з братом уже майже двадцять років живемо в Кам’янському, тому це місто стало для нас рідним, а ми в ньому — своїми.
— Яким був Володимир у повсякденному житті?
— Надзвичайно добрим і чуйним. Він безмежно любить дітей, особливо свого похресника, з яким вони проводили дуже багато часу — зараз дитина за ним неймовірно сумує. У буденному житті Вова завжди був непосидючим, ще змалечку обожнював автівки. Коли випадала нагода приїхати додому, він ніколи не сидів у чотирьох стінах — завжди прагнув бути серед близьких, зустрітися з друзями.
— Які стосунки були між вами?
— У нас дуже теплий, нерозривний зв’язок. Ми не просто брат і сестра, ми близнюки. Завжди підтримували одне одного, зідзвонювалися щодня. Оскільки живемо поруч, у сусідніх будинках, часто ходили в гості. Я завжди чекала його зі смаколиками, готувала його улюблені пельмені, хоча братик інколи й сварився, що я так багато наготовлюю.
Він для мене — все: опора, надійна підтримка і найкращий друг. Якщо раптом він не встигав написати мені зранку «доброго ранку», я одразу починала хвилюватися. А ще він неймовірно турботливий… Він завжди переймався моїм здоров’ям, пам’ятаючи про мою складну операцію на спині.
— Важливою частиною вашої боротьби є і збереження пам’яті. Розкажіть про виставку в музеї.
— Так, культурна пам’ять надзвичайно важлива. У Музеї історії міста Кам’янського діє виставка, присвячена нашим захисникам, де представлені й особисті речі мого брата.( Прочитати більше про виставку – Відкрилася виставка “Рушники надії”, ред.)
Я щиро вдячна директорці музею Наталії Булановій — вона не просто професіонал, а людина, яка підтримує нас серцем і постійно залишається на зв’язку. Ця підтримка дає сили, хоча кожного дня мене не полишає думка, що я роблю недостатньо. Я робитиму все можливе і неможливе, доки мій брат не повернеться додому.
— Коли він прийняв рішення боронити нашу землю?
— У нас вся родина військових. Мама була військовим-лікарем, я також служила. Брат пішов на війну у 2014 році. Тоді він служив за контрактом, проте у 2022 році став добровольцем. Ним керував обов’язок захищати свій дім, свою родину. 1 березня 2022 року, на день народження мами, він поїхав до Кривого Рогу, де знову розпочалась його служба. Він був водієм та ППОшником. А ще його кликали «Акваменом» або «Водолієм», бо воду розвозив. Побратими поважали Вову, бо він товариський і не конфліктний.
Фото – речі та портрет Володимира у музеї.
— Коли востаннє з ним спілкувалися?
— Це було зранку 12 січня 2025 року. Він зателефонував та сказав, що з ним все гаразд, проте він не на Херсонщині, а на Донеччині на Курахівському напрямку. Більше на зв’язок Вова не виходив, тож я почала дзвонити у 157-му окрему механізовану бригаду, де служив братик. Мені довго не давали відповіді що з ним, аж поки 16 січня не прийшло офіційне підтвердження, що він зник безвісти в районі селища Времівка.
— Що ви відчували в той момент, коли дізналися, що Володимир зник безвісти?
— Відчуття було таке, ніби від мене відрізали половину. Це був нестерпний біль, від якого хотілося кричати на весь світ. Я стояла на колінах і в розпачі спрямовувала всю свою лють на ворогів, на тих, хто приніс цю війну на нашу землю. Того ранку я бачилася зі спільними знайомими, але так і не змогла розслабитися — інтуїтивно відчувала, що насувається щось лихе.
Коли братові повідомили, що він вирушає на Херсонщину, я благала його не їхати, намагалася вберегти. Але Вова в мене впертий і мужній: він лише заспокоював мене, обіцяв, що обов’язково повернеться і все буде гаразд. Він вірив у краще, і ця віра тепер тримає мене.
— Які кроки ви зробили, щоб знайти брата, і до кого зверталися?
— Існує офіційний алгоритм дій, але, на жаль, на практиці він виявився малоефективним. Я пройшла всі інстанції: подала заяву до поліції, зверталася до ТЦК, проте реальної допомоги чи супроводу не отримала. Часто складається враження, що ти залишаєшся сам на сам зі своєю бідою, хоча наші рідні захищали нас усіх без винятку — і тих, хто на фронті, і тих, хто в тилу чи на відпочинку.
Мені доводиться проводити власне розслідування. Наприклад, я самостійно з’ясувала, у кого зараз перебуває телефон брата. Попри те, що апаратом користується інша людина з бригади, мені відмовляються повертати його речі. Більше того, ця людина телефонувала контактам із книги брата, зокрема і мені, стверджуючи, що він загинув. Але я в це не вірю — для мене це неправда, поки не буде офіційних доказів. Ця боротьба з байдужістю та нерозумінням виснажує, але я не зупинюся.
— Що, на вашу думку, є найважливішим у процесі пошуку та підтримки уваги до цієї проблеми?
— Головне — це розголос. Я вірю, що тиша — ворог зниклих безвісти. Разом з братом зникло ще чотирнадцять побратимів, і ми маємо боротися за кожного. Одним із кроків стала моя ініціатива встановити банер: тепер світлини наших хлопців бачать усі, хто перетинає міст між правим та лівим берегом у Кам’янському. Хоча спочатку не всі родини підтримали цю ідею, зрештою ми об’єдналися.
Також я маю велику мету — разом з іншими родинами створити фільм про наших захисників. Ми плануємо покази у різних містах України, адже наші герої — з усіх куточків країни. Мрію запросити на презентацію відомих людей, щоб надати цій темі максимального резонансу.
— Як, на вашу думку, суспільство має підтримувати родини зниклих безвісти?
— Статус «зниклий безвісти» — це виснажлива невідомість. Це навіть важче за полон, бо полон дає хоча б болісну, але чіткість: ти знаєш, що людина жива. У моєму ж випадку — повна темрява, ти не знаєш, де шукати і за що зачепитися.
Люди, які шукають своїх близьких, насамперед потребують розголосу та солідарності. Іноді суспільству варто просто бути поруч — мовчки, без зайвих порад, але з розумінням. Потрібно прийняти той факт, що це невимовний страх — не мати жодної звістки про рідну людину. Я готова на все, щоб знайти брата.
— Чи отримуєте ви підтримку від волонтерів або держави?
—Волонтери поки що не виправдали наших сподівань. Щодо міжнародних організацій та великих фондів, то поки що наші сподівання не справдилися. Наприклад, діяльність «Червоного Хреста» часто видається лише формальністю: вони декларують пошук, але на практиці ми бачимо лише бюрократичні процеси. Серед моїх знайомих, які опинилися в такій же біді, я не чула жодної історії реальної допомоги від них. Створюється враження, що структура, яка мала б бути опорою, працює відсторонено від людського болю.
Якщо говорити про державу, то фінансова підтримка є, і це важливо. Але всі ці кошти я витрачаю на пошуки та розголос. Я готова віддати все: кожну копійку, майно, навіть власне життя, аби він повернувся. Він такий молодий, у нього попереду ціле життя.
Я серцем відчуваю, що він живий. Продовжую купувати йому речі, готую його улюблені смаколики… Я відчуваю його присутність щохвилини. Таке враження, що його серце б’ється в унісон з моїм, де б він не був.
— Що допомагає триматися? Що вас лікує?
— Нічого не може вилікувати. Біль не став меншим. Я просто його кожну мить чекаю. Навчаюсь на медика та віддаю всі свої сили йому. Коли люди кажуть, що розуміють мене чи таких, як я, то це дуже егоїстично. Поки така ситуація не сталася в твоєму житті, не можна зрозуміти, як це. Ніяке заняття зараз не лікує душу.
—Яке послання ви б передали Володимиру, якщо він вас почує?
— Що ми всі його чекаємо і я дуже його люблю.
Автор Вікторія Луцюк, студентка ІV курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка
Фото – Анна та Володимир у дитинстві.
Фото – маленький Володя у дитячому садочку.
