Українська культура втратила видатного митця — живописця, графіка, скульптора, одного з символів одеського нонконформізму Віктора Маринюка. Йому було 86. Людину, яка десятиліттями залишалася вірною свободі творчості, неможливо забути — адже саме завдяки таким постатям, як Маринюк, українське мистецтво стало живим, чесним і самобутнім.
Дорога, вистелена кольором
Віктор Маринюк народився у 1939 році на Кіровоградщині, але справжнім його домом стала Одеса — місто, яке сформувало його як митця і людину. Саме тут, у 1967 році, він закінчив художнє училище імені М. Б. Грекова, а згодом — долучився до кола молодих художників, які прагнули вийти за межі соцреалізму. У той час, коли офіційне мистецтво вимагало покірності, Маринюк обрав шлях нонконформізму — свободу думки, пошук власної мови, чесність перед собою і глядачем.
Його “квартирні виставки” — своєрідні острівці свободи у радянській реальності — ставали подіями для одеської інтелігенції. Це було мистецтво не лише пензля, а й духу — протест, який не потребував гасел.
На початку 1970-х Віктор Маринюк сформулював свою художню концепцію — “колір як світло”. Його полотна випромінювали внутрішню енергію, наче самі дихали. Колір у його розумінні не просто відтінок, а стан душі, мова, через яку митець розповідав про світ.
Це світло не було декоративним — воно несло сенс. Воно народжувалося з глибини особистого переживання, з боротьби митця за право бачити й відчувати інакше. Саме тому його живопис часто називають “філософією кольору”.
Між Одесою і світом
Хоча довгий час офіційні виставкові зали були для нього зачинені, наприкінці 1970-х роботи Маринюка все ж знайшли свій шлях до світу. Його полотна побачили у Мюнхені, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку — в рамках неофіційної виставки “Сучасне мистецтво з України”. Так, без підтримки держави, але з великою вірою у власну справу, художник став частиною світового мистецького процесу.
У 1990-х він став одним із засновників мистецьких об’єднань “Човен” та “Мамай”, що об’єднали митців із незалежним мисленням. Усе життя Маринюк залишався вірним Одесі, але його творчість давно вийшла за її межі.
Окрім живопису та графіки, Віктор Маринюк залишив помітний слід у монументальному мистецтві. Його розписи Будинку книги на Дерибасівській, плафон Палацу студентів, 22 вітражі — це не просто декоративні елементи, а відображення філософії митця, його бачення гармонії світла, кольору й простору.
На початку 1980-х Маринюк звернувся до скульптури, продовжуючи пошук нових форм самовираження. Його роботи завжди відрізнялися живим ритмом і внутрішнім сяйвом — як і сам автор.
В останні роки життя Віктор Маринюк залишався активним — спілкувався з молодими художниками, відвідував виставки. Востаннє Одеський художній музей бачив його у вересні 2025 року на відкритті проєкту “Тиша”. Раніше, у 2020-му, саме там відбулася велика персональна виставка митця — “Жити уважно”.
Джерело: Суспільне Культура