Поезія і волонтерство — два світи, які рідко поєднуються в одній людині. Але 18-річний дніпрянин Олександр Підгірний доводить, що це можливо. Він пише вірші, виступає на сцені та знаходить час допомагати іншим. А вже 13 вересня він виступить у Центральній бібліотеці Кам’янського. Про натхнення, критику і любов як головну тему його поезії — у нашому інтерв’ю.
– Олександре, ти належиш до покоління, яке виросло з YouTube і TikTok, а пишеш вірші — одну з найдавніших форм мистецтва. Як поєднання нового і старого впливає на твою творчість?
– Все почалося у 2022 році — тоді відбувся мій перший виступ. До цього всі вірші я тримав у блокноті, писав від руки. І зараз залишаюся вірним цій звичці: мені легше знайти аркуш і ручку, ніж відкривати телефон. У гаджеті завжди є ризик випадково щось видалити. TikTok я встановив, здається, у 2024-му, але й досі з ним у”не надто дружу”. Єдине, у чому він допомагає, — це просування творчості. Утім, я залишаюсь радше консервативним і люблю писати на папері. Був випадок, коли готувався до концерту, і через нестачу пам’яті в телефоні всі тексти видалилися. Тоді я остаточно вирішив: краще папір.
– Коли пишеш від руки — це дає тобі додатковий час для роздумів?
– Це радше емоція заспокоєння. Якщо хвилююся, можу вилити все на папір — і стає легше. Іноді почую мелодію й одразу записую кілька рядків, спочатку хаотичних, навіть без рими. Потім відредаговую, надаю більше логіки та емоцій. Часом пишу суржиком, а згодом перекладаю.

– Твої вірші — це твоє бачення світу. Чи впливає досвід роботи з військовими на образи й метафори?
– Мені пропонували писати про війну, бо маю досвід волонтерства й роботи з військовими. Але я не можу писати ні про що інше, окрім кохання. Надихають люди, які поруч: ті, до кого маю почуття чи особливу відкритість. Вони — моє головне натхнення.
– Олександре, ти пишеш про цих людей чи вони радше дають імпульс?
– Вони саме надихають. У мене є кілька віршів про війну — про повномасштабне вторгнення, про військову в полоні, про Бахмут. Але все ж більше тягне писати про кохання, про романтику.
– Тобто ти чекаєш натхнення?
– Так. Я не хочу писати примусово. Коли це робиться під тиском, виходить неприродно. Я пишу лише тоді, коли відчуваю потребу серцем. Мушу зануритися в атмосферу кохання й романтики. Наприклад, іноді достатньо прогулянки набережною — і вже з’являються рядки, які потім доводжу до досконалості.
– Чи писав ти про Україну? Про рідне місто?
– Про рідне місто — ні. Якось мене попросили написати вірш про Дніпро. Він вийшов не надто вдалим, і я зрозумів: писати про міста — не моє.
– У 18 років ти маєш досвід, який багатьом не дістається за все життя. Як поєднуєш чутливість поета з реальністю волонтера, де емоції потрібно стримувати?
– Моє творче життя і моє життя як волонтера — це як дві різні особистості. Це вимагає великої внутрішньої роботи. Часто навіть на сцені складно проявити емоцію, бо звик бути серйозним. Так само і в соціальних мережах — вони в мене більш “стримані”, і вести їх важко. Але в житті я можу й розсміятися, і заплакати. Це своєрідна професійна деформація.

– Чи є зв’язок між умінням рятувати тіло і писати вірші, які рятують душу?
– Так, зв’язок є. Коли надаю допомогу, намагаюся мислити позитивно й не занурюватися у стрес. Тут допомагає творча душа: згадую твори, музику. Це рятує від паніки й дозволяє зосередитись на головному — врятувати життя.
– Як ставишся до критики — і у творчості, і у волонтерстві?
– У 2022–2023 роках я сприймав критику дуже болісно. Пам’ятаю, в Дніпрі, у театрі “Крик”, одна з організаторок сказала: “Олександре, що ти написав? Це не твоє”, — і відмовила у виступі. Було дуже важко, навіть впав у депресію й хотів усе закинути. Але з часом почав ставитися спокійніше. Важливо слухати тих, хто справді розуміється. Від інших краще відсіювати: часто це заздрість чи спроба збити зі шляху.
– Чи була критика від людей, які справді компетентні? Як реагуєш зараз?
– Буває непросто і в творчості, і у волонтерстві. У волонтерстві критика для мене — це радше поштовх до розвитку. А от після відмови у виступі в театрі “Крик” я вирішив: якщо пишу, то вже “по-дорослому”. Тепер сприймаю критику спокійніше: іноді це непросто, але вона може стати стимулом для вдосконалення.

– Ти частина молодого покоління, яке надихає. А що надихає тебе?
– Зараз у мене невеличка криза — майже нічого не пишеться. Надихають відомі автори й музиканти, близькі до мого стилю: гурт “Без Обмежень”, Домінік Джокер, Емелі, “ЯкТак”, “Домій”, гурт “100лиця”. А коли поруч є хтось “під моїм крилом” — тоді ця людина стає натхненням. І це може бути дуже різне натхнення: від ніжного й спокійного до навіть різкого, провокативного.
– Що для тебе означає бути українцем сьогодні? Як передаєш це у творчості?
– На кожному концерті ми робимо благодійний аукціон і завжди згадуємо військових. Виконуємо гімн, щоб увесь зал піднімався й співав. Бути українцем для мене — означає не залишати тих, хто потребує допомоги. Допомагаючи військовим і цивільним, ми допомагаємо і собі. Бо забезпечивши військо, ми забезпечуємо і власну безпеку.
– Уявімо, що через 20 років хтось читатиме твої вірші. Що він має відчути, щоб зрозуміти тебе і твій час?
– Думаю, він має відчути смак мого підліткового кохання — з усіма його емоціями: іноді наївними, іноді надто буденними, але справжніми.
– Якщо б ти міг одночасно звернутися до всіх українців, що б сказав — як поет і як волонтер?
– Як поет я б сказав: “Відчуйте мій погляд на собі”. Бо дуже мало людей дивляться одне одному прямо в очі. А як волонтер — сказав би: “Не здавайтесь”. Це важко і морально, і фізично, але потрібно триматися.

Нагадаємо, що вже 13 вересня о 17:00 у Центральній міській бібліотеці Кам’янського (ім. Т. Г. Шевченка) відбудеться поетичний тур Олександра Підгірного. Вхід вільний (donation).
Інтерв’ю провела Ганна Тимошенко.
