Катерина Хаврунова — медійниця, артменеджерка та педагог, яка вміє поєднувати креативність із системним підходом. Її досвід у сфері дитячої творчості та позашкільної освіти сьогодні реалізується у ролі директорки Кам’янської художньої школи імені Роберта Лісовського.
Навіть під час повномасштабного вторгнення, коли змушена була виїхати за кордон, її серце залишалося в Україні — і вона повернулася, щоб працювати далі й розвивати мистецьку освіту у рідному місті.
– Розкажіть коротко про Кам’янську художню школу імені Роберта Лісовського. У чому її особливість, яка місія сьогодні?
– Це єдина спеціалізована школа нашого міста, що зосереджена саме на викладанні образотворчого мистецтва. Для мене вона дуже особлива — я вкладаю сюди свій час, знання, душу та емоції. Тут навчаються і викладають династіями: майже всі викладачі — колишні учні школи, а батьки, які приводять своїх дітей, найчастіше самі тут навчалися. Це вже як бренд Кам’янського.
– Які найважливіші зміни відбулися в школі останнім часом? Що вважаєте своїм досягненням?
– Найперше — зміна атмосфери. Я дуже емоційна людина, звикла до масштабних подій. І розумію, наскільки важлива атмосфера для творчих людей. Раніше школа була зосереджена переважно на академічному викладанні й менше брала участь у зовнішніх заходах. Зараз ми розширюємо горизонти й поєднуємо ці дві складові: академічне навчання та публічні події. Ми стали більш відкритими, гнучкими. Змінюємо орієнтири, враховуючи як воєнну ситуацію, так і сучасні виклики мистецької освіти.
– Ім’я Роберта Лісовського — це велика честь. Що ця постать означає для вас?
– Як корабель назвеш — так він і попливе. Раніше ми називалися Комунальним закладом спеціалізованої мистецької освіти “Дитяча художня школа імені І. Г. Першудчева” Кам’янської міської ради. За рекомендацією військової адміністрації та з огляду на пропозицію директорки музею історії міста Наталії Буланової, заклад було перейменовано на Кам’янську художню школу імені Роберта Лісовського. Прибрали слово “дитяча”, адже плануємо розширювати навчання і для дорослих.
Роберт Лісовський народився у Кам’янському, був видатним художником-графіком. Він розробив герб ОУН (Організації українських націоналістів), знаменитого золотого тризуба з мечем посередині. Також він створив логотип німецької авіакомпанії Lufthansa у вигляді птаха.
До речі, птаха ми обрали і як символ нашої школи — творчого злету. Його донька й онука — також викладачі, нині мешкають у Швейцарії.
Для мене це велике натхнення. У нас навіть наш сторож — нащадок вчителя, який викладав у Миргородській художній школі, де вчився Лісовський.
– Чи є у вашій школі якісь особливі традиції або “міфи”, що передаються між поколіннями?
– Міфів як таких не чула, але традиційність — безумовно є. Для мене особисто було непросто перелаштуватися, адже я звикла до гучності й масштабності, а тут — камерна атмосфера. Але зараз я навчаюся разом з усіма. Люди тут дуже творчі, цікаві, з власним баченням, більше інтроверти. У нас навчається 380 учнів. Діти талановиті й закохані в мистецтво. І найбільше тішить те, що тут панує повага до індивідуальності.
– Чи були роботи учнів, які вразили вас до сліз або гордості?
– У мене все не випадково. У кожної речі — своя історія. Пам’ятаю першу підсумкову виставку, коли я тільки прийшла до школи. Деякі діти створювали копії робіт митців, і одна з них — копія “Сну” Пікассо — вразила мене до сліз. Я попросила подарувати цю роботу, щоб розмістити у своєму кабінеті.
Ще пам’ятаю роботу “Блондинка в червоному” — з Мерилін Монро. Авторка хотіла покинути школу, але я переконала її залишитися. Вважаю її роботу винятковою. Також подобається робота, що експонується на Мамай-фесті в музеї нашого міста.
Особисто я захоплююся петриківським розписом і графікою. Особливо люблю роботи Олени Харітонової . Доречі, нещодавно її талановиті учениці стали переможцями в номінації “Декоративно-прикладне мистецтво”, представивши Дніпропетровську область у XXIV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої!”.
Взагалі, сім’я Харітонових — це справжнє мистецьке явище. Іван Харітонов і його дружина добре знані не лише в нашому місті, а й далеко за межами України, навіть за кордоном. Їхні діти також надзвичайно талановиті. Це родина, яка надихає і доводить, що творча спадковість — реальність.
У нас наразі в школі сформувався дуже сильний колектив, і велика честь працювати разом із такими людьми.
– Чи траплялося, що учні навчали вас чомусь важливому?
– Насправді — постійно. Мені здається, я навчаюсь у них, а не вони в мене.
– Чи вважаєте ви, що кожна дитина має творчий потенціал — навіть якщо не вірить у себе?
– Так. У кожної дитини є потенціал. Але не в кожного є бажання і підтримка з боку батьків чи педагогів. Не існує не талановитих дітей.
– Що для вас означає бути директором: це більше про управління чи про натхнення?
– Управління натхненням. Це відповідальність, рішучість, сміливість у комунікаціях — вони вирішують усе.
– Який ваш принцип у спілкуванні з дітьми?
– Спершу я мама, а потім директор. У мене є син Тимофій, йому 12 років. Я дуже не люблю, коли кажуть, що сучасна молодь “не та”. Я сама всередині залишаюся дитиною. Це допомагає мені краще розуміти не лише свою дитину, а й усіх дітей. Я ставлюсь до них так, як хотіла б, щоб ставились до мого сина.
Мій принцип — це любов, щирість і відкритість. Не хочу, щоб мене як директора боялись. Я завжди відкрита до діалогу.
– Чи виявляє ваш син творчі здібності?
– Так, він закінчив елементарний рівень у нашій школі. Займається з Оленою Харітоновою, знає всіх викладачів. Він прагне швидких результатів, а для мене важливі процес і атмосфера.
– Що б ви хотіли сказати дітям, які тільки починають свій шлях у мистецтві?
– Бути сміливими. І навіть якщо щось не вийшло — мати сили спробувати ще раз.
Інтерв’ю провела Ганна Тимошенко.