У межах нашого проєкту спілкування з письменниками Кам’янського, гостею стала особлива авторка — членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Її голос у літературі звучить іронічно, точно й по-своєму зворушливо — адже байка, жанр якого вона дотримується, народжується не тільки з гумору, а також й із глибокого розуміння людської природи.
Інтерв’ю з Оленою Ляшенко-Федіною торкається тем творчого становлення, сили підтримки, дитячих мрій, що стали реальністю, — і того, як VivArt став для справжнім домом для душі.
— Пригадай той самий момент, коли ти вперше переступила поріг VivArt: які емоції тебе тоді переповнювали? Чи відчула ти одразу, що потрапила “у своє місце”?
— До VivArt мене привела моя, сьогодні вже кума, Юлія Купіч. Тоді це ще був VivArt далеко не в тому масштабі, до якого ми звикли зараз, а радше літературний клуб. Ми з Юлею товаришували з дитинства, писали разом. Це був 2007 рік. Пам’ятаю, вона сказала: “Ходімо — там свої. І візьми тексти — почитаєш”. Ми й до того разом їздили на літературні конкурси, зокрема “Собори наших душ”, “Об’єднаймося ж, брати мої” тощо. Але тоді я подумала: “Боже, мене зараз слухатимуть! Там народ навчений, досвідчений, а я…”. Дуже переймалась через те, що про мене подумають, що скажуть? Але, відчувши підтримку, зрозуміла — тут комфортно, тут люди з якими по дорозі.
— Якщо подумки повернутись у перші зустрічі клубу — яка ти тоді і яка тепер? Що змінилось назавжди?
— Мабуть, я вже не та невпевнена дівчинка. Бо тоді кожна зустріч, кожне читання чогось нового (своїх чи чужих текстів), літературні ігри змушували хвилюватись. Зараз невпевненості вже немає. І, мабуть, багато в чому завдяки саме Марії Дружко. Бо вона, як ніхто, вміє підтримати кожного з нас, допомогти подолати страх, працювали на результат як загальний, так і особистий.
— VivArt — це більше дім, стан душі чи творча лабораторія? Як для тебе?
— Для мене це місце, де можна відволіктись, сховатись від буденності. Місце, де на тебе завжди чекають. Але це не щось земне, а дещо інше, високе, щось із мрій і казок. Своєрідний портал, у який хочеться потрапити, щоб зануритись у світ поезії, прози, дружнього спілкування, відірватись від землі і забути про буремне. Це місце, де можна наповнитись позитивом, зарядитися творчими ідеями, натхненням: набрати повні відра — і вже з ними повертатись у реальне життя.
— У тебе є байка або вірш, який би ти ніколи не написала без певної розмови чи зустрічі у VivArt?
— Мабуть, це дорослі гуморески. Бо байки переважно пов’язані з дітками, зі школярами, а ось до гумору шлях був довшим. Раніше я була дуже вразливою: достатньо було одного слова, щоб спалахнути, як сірник, образитися або щось собі надумати, як оголений дріт, який або торкне, або замкне… Тому, щоб писати гуморески, необхідно було провести неабияку роботу над собою. Саме VivArt, дівчата й хлопці з нашої спільноти, допомогли мені навчитися з гумором сприймати себе і світ, бо досконалості не існує. І, мабуть, саме завдяки цьому з’явилися дорослі гуморески: “Рецепт кохання”, “На підборах”, “Дієта”.
— Можеш розповісти трохи про психологічну підтримку у VivArt? Як саме це відбувалося?
— Це й зараз відбувається. Кожен із нас, членів VivArtу, спілкуючись із Марією, точно знає: що б не сталося, є людина, яка завжди вислухає, підтримає, направить, витягне з депресивного стану, дасть чарівного копняка, якщо треба, добере потрібні саме для цього моменту слова, щоб ти зібрав себе до купи, підвівся, побачив промінь світла між хмарами. Це один із феноменів VivArtу. Часто запитують, чому клуб існує так довго, адже працює багато молодіжних ініціатив, у тому числі літературних, але не всі проходять випробування часом? Наш головний феномен — це наша муза, “феновумен” Дружко, яка знає про що, коли, з ким і навіщо. Вона, здається, працює 24/7, гуртуючи нас, щоб були результати, щоб ми, вівартівці, не загубилися і не загубили один одного, бо інколи людина може заблукати навіть всередині себе, замкнутися, особливо зараз, у пекельні часи війни.
— VivArt об’єднує авторів різних стилів і жанрів. Чи відчувала ти себе “іншою” як байкарка — і чи було це перевагою?
— Іншою чи “білою вороною” — ні, ніколи. Від початку ми всі були дуже різними, навіть у роки юності, коли про кохання не пише лише лінивий. Але конкуренції між нами не було, бо процеси літературного дозрівання у кожного відбуваються по-різному. Ми непорівнювані, бо всі настільки різні, що змагатися просто немає сенсу. Є спільна справа, спільна мета, спільне благо.
— Що з досвіду участі у VivArt відображається у твоїх текстах — можливо, навіть без твоєї свідомої участі?
— Оскільки я переважно пишу байки, які мають чомусь навчити, то звідкіля ж брати теми, як не з життя? А життя — це ті люди, які поруч. Вони й стають прототипами героїв, навіть не підозрюючи про це. VivArt — джерело ідей, натхнення, прикладів, характерів, ситуацій.
— Якби тобі доручили написати байку про історію VivArt — як би вона починалась?
— Десь у невідомій галактиці народилась наднова, надпотужна зірка. Але космос великий, тож не з усіх куточків було видно її сяйво. На допомогу зірці поспішали астероїди й метеорити, що пролітали повз. І кожен з них додавав блиску, шарму, змушував обертатись швидше, а отже, сяяти потужніше. Тут, як у кожній байці, має бути конфлікт… Можливо, з’явилася чорна діра, яка хотіла поглинути все, лишивши суцільну космічну темряву, без жодного промінця надії. А що треба робити з дірками? Правильно, латати з усіх боків, що й вирішила зробити наднова разом зі своїми супутниками-помічниками, вкотре довівши, що сила — в єдності.
— Що ти зрозуміла про себе як людину завдяки рокам у VivArt — не як письменниця, а як особистість?
— Те, що потрібно вміти визнавати свої помилки. Головне — не боятися переосмислювати події та вчинки, вибачатись. Бо ми, творчі люди, іноді піддаємось надлишковим емоціям. Раз — і щось зайве бовкнулося. Можемо неусвідомлювано когось образити, а слово ранить боляче… Важливо пам’ятати, що ми сильні, доки ми разом. Як-то кажуть: “Гуртом і батька легше бити”.
— Є такий один момент, який потребує виправлення: що б ти хотіла змінити?
— У мене є книжка шрифтом Брайля “З денця до серця” — це байки про річкових мешканців, разом з якими читачі шукають скарби, але не піратські скрині з золотом чи діамантами, а справжні: людські чесноти, потрібні для досягнення успіху в житті, для становлення соціально активної, гідної особистості. Коли ми її створювали, я почала вивчати брайль — хотілося розуміти, чи все правильно, але не завершила справу — почалась війна. Що б я хотіла змінити? Завершити справу. Зміни — це про земне, як на мене, в межах реального часу. Про минуле не варто шкодувати, бо кожна дія і подія – це або наслідок, або передумова, тому, змінюючи щось одне в минулому, можна не повернутись до тієї реальності, в якій існуєш зараз, бо хід історії зміниться, “ефект метелика”.
— Насправді, це велика рідкість — коли, переважно в жіночій спільноті панує така підтримуюча атмосфера.
— Так. Але це не дивина. Коли мені було років 13–14, по телевізору транслювали японський мульт-серіал “Сейлор Мун” про дівчат-воїнок, які боролися за добро і справедливість. Ми з двоюрідною сестрою переодягалися, гралися, ніби ми — це вони. Відтоді дуже хотілося мати таку компанію в реальному житті — дівочу, світлу, натхненну спільною справою – боротьбою за добро. А коли я прийшла до VivArt, побачила: ось вони — ті, з ким разом робитимемо світ кращим.
Інтерв’ю провела Ганна Тимошенко.