У житті вона — медикиня, людина, що щодня допомагає іншим і рятує життя. Та попри відповідальну професію, Яна Ловчинська знаходить місце для творчості, яка стала для неї способом самовираження й внутрішнього відновлення.
Шлях до літератури розпочався несподівано — з простого бажання поділитися історією. Але саме завдяки участі в літературному об’єднанні “VivArt” це бажання перетворилося на глибоке покликання. Тут Яна знайшла однодумців і віру в себе, підтримку, натхнення, які стали рушієм для нових текстів, думок, звершень.
У цьому інтерв’ю — роздуми про творчий шлях, підтримку спільноти та силу літератури, яка здатна лікувати не гірше за ліки.
– Яна, як ти вперше дізналась про “VivArt” ? Що спонукало співпрацювати саме з ним?
– Раніше я була підписницею Клубу сімейного дозвілля, і я там замовляла книжки. Якось запропонували тим, хто є членами клубу, написати невелику розповідь і надіслати. Обіцяли якийсь приз. Я надіслала. Мені сподобалося. Написала ще декілька історій, дала почитати мамі, і ми вирішили: а чому б не спробувати себе у письменництві? На той момент мені було більше 30 років.
Ми почали шукати, хто у нашому місті займається літературою. Перше, куди ми пішли, – бібліотека. Тоді Тетяна Іванівна Герасюта працювала там директоркою. Ми приходимо, і я кажу: “Ось так і так, намагаюся писати. Ви не можете підказати, до кого звернутися?” Вона відповіла: “Можу. У нас збираються по вихідних письменники”, – і дала номер телефону Марії Дружко.
Я зателефонувала. Через деякий час ми зустрілися вже осередком у бібліотеці. Показала Марії тексти, щоб вона почитала. Я дуже хвилювалася. Адже спочатку сам у себе не віриш – чи вийшло щось таке, що може когось зацікавити. Я ніколи в житті не забуду, як сказала їй: “Дивись, якщо ти прочитаєш і вважатимеш, що мені не треба брати ручку в руки, ти мені скажи, і я закину цю ідею назавжди”. Вона відповіла: “Ні-ні-ні, все добре! Якщо ти хочеш – ми вчимося”.
– Який це був рік?
– Здається це був березень чи лютий 2016 року. Я дуже люблю “VivArt”. Коли я з “вівартівцями”, у мене горять очі. Тут я знайшла себе. У своєму житті я безліч разів змінювала роботи, професії. А тут я вже майже 10 років.
– Це дійсно класно, коли знаходиш людей, які в тебе вірять і підтримують.
– Так, і що мені найбільше подобається – що я прийшла “нульова”, а дівчата вже були там із заснування “VivArt”. Марія Дружко вже тоді була членкинею Спілки письменників України. І ніхто мене не цькував, не “тикали носом” у помилки. Не казали: “Дивись, тут неправильно написано. Ти що, не могла подумати краще?”. Взагалі такого не було. Усе було м’яко, лояльно, доступно.
Ще одна особливість “Віварту” – здорова конкуренція. Це дуже дивно, адже там у більшості жінки, а ми, жінки, різні. Але не було заздрощів, пліток. Таке враження, що ти розслабився, і все – ти можеш запитати, що і як краще зробити. Усе відбувається у дружній атмосфері.
– Чи пам’ятаєш момент, коли тобі повідомили, що твоя книга буде видана? Які емоції ти тоді відчувала?
– Я дуже емоційна людина, і в такі моменти у мене феєрія. Сльози, сміх, радість. Я досі не вірю в усе, що зі мною відбувається. Коли я пишу, у мене таке відчуття, ніби одна півкуля мозку відключається, і я живу тим життям. Часом перечитую свої тексти й думаю: “Це я написала?”. Але спочатку я просто не могла повірити, що можу гарно писати. Версткою займався Олексій Михайловський, зараз він на фронті боронить нашу країну, а його дружина Євгенія Яровська та Марія Дружко редагували мої тексти. Вони вірили в мене більше, ніж я сама.
– А як тебе підтримували? Які слова знаходили?
– “Яно, давай, у тебе все вийде!”.
– Як ти загалом ставишся до колективу? Як до другої сім’ї, подруг чи колег?
– Вони звісно колеги, але моє ставлення як до другої сім’ї. Ми подруги. Можемо розмовляти не тільки про літературу, а й про сімейне життя, обговорювати робочі чи особисті проблеми. Коли я зустрічаюся з “вівартівцями”, я повністю розслабляюся. Тож “VivArt” для мене – це як другий дім, місце, де я знайшла себе, свою справу, однодумців. Тут я навчилася вірити в себе, рости і вдосконалюватися.
– Які виклики або несподіванки ти пережила під час роботи з “VivArt”.
– Зараз єдиний виклик – хочу написати книгу. Але це потребує часу і натхнення, а їх не завжди вистачає. Хочу сказати, що не вважаю себе дуже амбітною людиною. У мене все відбувається якось природно: якщо має бути – значить, так і буде. Іноді, звісно, з’являються думки: “Чим я гірша за інших?”. І саме тоді я сідаю й працюю, повністю занурюючись у процес.
Я не женуся за кимось і не прагну випереджати інших. У мене спокійне ставлення до життя – не змагаюся ні з ким. Як доля чи Бог визначить, так і буде.
– Які зміни відбулися у твоєму житті, коли ти потрапила до «VivArt»?
– Головне – я почала писати. Знайшла себе як особистість, своє призначення у житті.
– Як лікарський досвід вплинув на твоє бачення світу та оповідання?
– Я брала участь у проєкті “Раку боятися не можна”. Там вийшла збірка творів про людей, які хворіли або перехворіли на онкологію. Коли я писала, я використовувала реальні життєві історії. Взагалі, у всіх оповідання- історії з життя. З мого власного досвіду, чи моїх знайомих.
– Як люди сприймають себе як прототипів у твоїх оповіданнях?
– Їм складно зрозуміти, хто є хто. У моїх оповіданнях немає конкретних імен – є лише образи. Наприклад, у творі про мою подругу та її кохання я створила два персонажі: її та себе, передаючи їхні голоси – жвавий і пригнічений.
Я дуже любила своїх бабусю й дідуся. Вони були фундаментом нашої сім’ї, адже після розлучення батьків саме вони тримали нас разом. Коли їх не стало – з різницею в один місяць – я написала оповідання “Очі”, у якому відобразила цю втрату через зміну пір року.
Мій чоловік, з яким ми прожили разом 17 років, також знайшов своє відображення в моїй творчості – у короткому оповіданні “Камінчик”.
– Що тебе мотивує: конструктивна критика чи похвала?
– Скоріше конструктивна критика. Я обмірковую, що можна зробити краще.
– А як ти сприймаєш критику від людей, які не займаються творчістю?
– Спокійно. Ми не можемо подобатися всім людям.
– Чи змінилася ти завдяки творчості?
– Я стала впевненішою, більш категоричною і навіть принциповою.
– В чому проявляється принциповість?
– З роками, особливо останні кілька років – зрозуміла: немає сенсу витрачати нерви та сили на людей, які не поважають тебе або з якими тобі не комфортно. Власний спокій і внутрішня гармонія для мене важливіші.
– Що б ти побажала тим, хто мріє писати, але не наважується? А також “VivArt”.
– Краще спробувати зробити і зрозуміти, твоє це чи ні, ніж усе життя мучитися у сумнівах. Якщо є бажання – пробуйте, а життя все розставить по місцях. “VivArt” бажаю довгих і плідних років існування! Нехай він живе довше за нас усіх, збираючи нових талановитих людей, підтримуючи їх, надихаючи і відкриваючи світу нові імена.
Інтерв’ю підготувала Тимошенко Ганна.