Як починається творче життя? Із натхнення? З пошуку себе? Чи, можливо, з випадкової участі у першій зустрічі? У нашої сьогоднішньої співрозмовниці все почалося з проєкту VivArt — простору, який відкрив шлях до літератури, а також став важливою частиною її самовираження. Про перші кроки, страхи інтроверта, силу підтримки та цінність творчої спільноти — в інтерв’ю.
– Якби тобі довелося описати VivArt однією фразою, що б це було?
– Спосіб самовираження. Коли VivArt тільки з’явився, у нашому місті ще не було подібних ініціатив. Існували літературні організації, але Марія Дружко прагнула створити щось унікальне. Так VivArt став простором для творчості. Саме так почалося і моє творче життя. Я отримала можливість брати участь у конкурсах і виступах і відчувати себе на рівних з іншими митцями.
– Який найбільший виклик стояв перед тобою у VivArt? Як ти його подолала?
– Найважче було прийти вперше – це нагадувало вихід на нову роботу. Я інтроверт, тому цей крок дався нелегко. До появи VivArt у моєму житті на підведенні підсумків конкурсу «Подивімося на місто з любов’ю» я побачила, що творчі люди тут добре знайомі між собою – справжня «тусовка». І тоді подумала: “Як до них потрапити?”.
Пам’ятаю, як запитала Тетяну Іванівну Герасюту, яка тоді працювала директоркою бібліотеки: “Що робити, куди йти?”. Вона розповіла про новостворену «Школу поезії» при бібліотеці. Я прийшла на третє засідання, де збиралася творча молодь. Тоді ще не було назви, ми обговорювали варіанти. Пропонували, наприклад, “Автограф”, але одна дівчина запропонувала поєднати Vive l’Art (Хай живе мистецтво) – так народився VivArt.
– Чи був момент, коли ти хотіла залишити літературу, але VivArt допоміг тобі повернутися до творчості?
– Я ніколи не хотіла назавжди покинути літературу, хоча бувають періоди, коли пишу мало. Але переконую себе: до прози слід ставитися як до роботи – “Є натхнення чи ні – сідай і пиши”. Та іноді обставини заважають, і твори лежать у шухляді роками. Коли знаходжу їх знову, думаю: “А можна ж було написати ось так…” – мабуть, вони просто чекали свого часу.
Бувало, що на емоціях з’являлася думка: “Все, більше не писатиму”. Але це миттєва реакція. Насправді я не уявляю свого життя без літератури. Іноді пишу швидко, іноді за пів року з’являється лише кілька рядків. Але зовсім не писати – не можу.
– Чи є у тебе улюблений твір, який народився у VivArt?
– Всі мої твори – як діти. Хоча не можу сказати, що всіх люблю однаково, але й виділити щось одне теж не можу. Є твори, які в певні моменти життя здаються ближчими, але сказати, що один із них – найкращий чи найулюбленіший, я не можу.
– Література і реальність: наскільки те, що ти пишеш, віддзеркалює твій внутрішній світ?
– Від реальності нікуди не дінешся. Не у всіх творах, але в більшості – точно. Принаймні у тих, які були видані або які отримували нагороди на конкурсах. Мабуть, найкращі мої твори на сьогодні – це фантастика.
Фантастика тим і цікава, що поєднує реальність і вигаданий світ. Це як борщ – додаєш різні інгредієнти, і виходить щось особливе. Але моя фантастика це е радше урбаністична, де зображене майбутнє, але не надто далеке. Або це ніби сьогодення, але з додаванням певної фантастичної родзинки.
– Яка тема у твоїй творчості стала для тебе найважчою
– Найважче мені дається писати на замовлення. Наприклад, якщо є конкурс із вузькою тематикою, де всі твори мають відповідати певному напрямку.
Або коли твори мають увійти до тематичного збірника. Виключенням став, мабуть, лише “Раку боятися не можна”. Це була вузько тематична збірка і потрібно було знайти цікавий підхід. Пам’ятаю, що спочатку сумнівалася, чи варто братися, але врешті вийшло.
Також мені важко писати про відьмаків, вампірів, різних міфічних істот. Це не моє. Окрім цього, непросто пишуться патріотичні твори. Наш земляк, письменник Володимир Сіренко (на жаль, вже покійний), колись казав:
“Про Батьківщину і про матір треба писати або гарно, або ніяк”.
Тобто, якщо вже берешся за цю тему, то маєш зробити це гідно. Якщо ж не можеш написати так, щоб це мало глибину, то краще не писати взагалі.
– Що, на твою думку, об’єднує учасників? Спільні цінності, любов до слова, дружба чи щось інше?
– Думаю, що все це разом. Але, перш за все, нас об’єднує творчість. Це можливість висловитися, поділитися своїм баченням, знайти однодумців. А ще, це бажання бути почутим. У VivArt ти розумієш, що тебе слухають і розуміють.
– У VivArt ти можеш ділитися своїми думками, сумнівами? Наприклад, коли почала писати щось і не можеш дописати?
– Так, тут ти можеш поділитися наболілим. Сказати: “Почала писати, але не йде”. І тебе зрозуміють. Бо у всіх іноді так.
Пам’ятаю, коли я тільки прийшла, лише Марія Дружко була у Спілці письменників України. А інші – ні. Дехто був учасником “Собору наших душ”, лауреатом інших конкурсів, але жоден не мав власної книги.
Мені здається, тоді ніхто й не думав про книжки. Нам усім було 16-18 років.
А потім почалися конкурси, виступи…
– Чи є люди, які тебе підтримують і кажуть: “Пиши, твори”?
– Справа в тому, що саме у VivArt мені це вперше сказали. І, до речі, деякі мої знайомі та подруги також не мали особливої підтримки. Бували випадки, коли батьки приходили на заходи, а хтось чув від рідних чи навіть коханих: “Навіщо тобі це?”. Дехто стикався з нейтралітетом – тобто їх не відмовляли, але й не підтримували.
– Як ти вважаєш, що найцінніше дає VivArt своїм учасникам? Досвід, підтримку, натхнення чи щось інше?
– Все перераховане. Ми всі – як пазли. Разом складаємо єдину картину, але водночас кожен – особливий елемент. VivArt – це простір, у який завжди можна додати нові елементи, нових людей, нові ідеї. Хтось приходить для самореалізації, хтось хоче розпочати кар’єру, хтось шукає конкурсні можливості.
– Ти казала, що ти інтроверт. А їм зазвичай складно виступати перед публікою. Чи допомагає VivArt розвинути ораторське мистецтво?
– Так, і в цьому є цікавий парадокс. Я неодноразово чула це і від інших людей: людина може бути замкненою в повсякденному житті, але на сцені вона стає іншою. Бо сцена – це інший рівень комунікації. Ти виходиш за рамки своєї зони комфорту, бо перед тобою – глядачі, яких ти не знаєш особисто. Я, наприклад, люблю живі виступи, бо інтернет не дає такого відчуття контакту. Коли виступаєш перед екраном – немає енергії зала, очей слухачів, немає цієї хвилі взаємодії.
– Як ти вважаєш, чому VivArt у такому стрімкому інформаційному світі досі залишається актуальним і цікавим для читача?
– VivArt також розвивається. Це не той випадок, коли щось заснували, і воно залишається таким самим 20 чи 50 років. У ньому відбувається оновлення, еволюція. З’являються онлайн- заходи, тож більше можливостей для творчого експерименту. Але незважаючи на те, що формат змінюється, осучаснюється, основна суть залишається – ми все одно самовиражаємося через творчість.
Інтерв’ю підготувала Ганна Тимошенко.