4 вересня на 81-му Венеційському міжнародному кінофестивалі у категорії Non-Fiction відбулася прем’єра українського документального фільму “Пісня землі, що повільно горить” (Songs of Slow Burning Earth) Ольги Журби, для якої ця стрічка стала другою повнометражною документальною роботою.
У фільмі, який створено українською кінокомпанією Moon Man у копродукції з міжнародними партнерами з Данії, Швеції та Франції, показано сцени з життя в Україні протягом перших двох років після початку великої війни від масової евакуації на початку вторгнення до поступового занурення в буденну воєнну реальність
В день прем’єри знімальна команда фільму і його герої влаштували на червоній доріжці цього престижного міжнародного кінофестивалю мистецьку акцію, щоб привернути увагу до українських цивільних та військових, які перебувають у російському полоні. Про це повідомляється у офіційному пресрелізу події.
На одязі режисерки Ольги Журби, продюсерки Дар’ї Бассель, героїв фільму Ганни Васик, Михайла Пуришева, Миколи Граднова-Савицького та інших причетних до проєкту можна було побачити вишитий текст із відстанями від острова Лідо, де відбувається фестиваль, до місць позбавлень волі в росії, де окупанти утримують українців. 
Ми хотіли нагадати про страшні умови утримання людей у місцях позбавлення волі, про нелегітимні судові справи та сфабриковані звинувачення, про тортури та смерть. Про все, що досі безкарно здійснює Росія – країна-терорист – з людьми, які взагалі не мали там опинитись, – розказала режисерка стрічки Ольга Журба.
Формат і вигляд вишивки розробила українська мультидисциплінарна мисткиня та дизайнерка Аліса Любомська. Вона заклала у свої вироби багато різних сенсів і сподівається, що кожен побачить щось своє: для когось вишивка буде схожою на написаний лист, а комусь нитки нагадають кров.
Вишивка — це також мистецтво, тож цей формат ідеально вписався в рамки бієнале. Я обрала ручну вишивку, завдяки якій кожна літера стала унікальною, а текст — ніби написаний від руки. Подібний до того, що люди пишуть у листах, що часто є чи не єдиним, хай і непевним, способом тримати зв’язок з полоненими. До того ж вишивка — це наш культурний код, і такі елементи — додаткова можливість сказати, хто ми; показати, що це частина нашої культури”, – пояснює дизайнерка.
Фото: Aleksander Kalka/La Biennale