Леоніда Сергіївна Градосельська — постать, без якої важко уявити музичну історію Кам’янського. Невдовзі їй виповниться 84 роки, і вона продовжує викладати у Кам’янському фаховому музичному коледжі ім. Мирослава Скорика , залишаючись відданою своїй справі педагогинею. Після закінчення Харківського державного інституту мистецтв вона у 1969 році розпочала педагогічну діяльність у Кам’янському та присвятила музиці понад пів століття життя.
За цей час її клас підготував сотні фахівців, серед яких — солісти Національної опери України, провідних театрів Одеси, Дніпра, Токіо, Німеччини та Великої Британії, викладачі академій, керівники творчих колективів. Її уроки називають школою смаку, відповідальності й людяності, а саму педагогиню — легендою, яка зберігає та передає традицію академічного вокалу.
— Леонідо Сергіївно, як починався Ваш шлях у Кам’янському?
— Це був 1969 рік. Я прийша працювати, коли моєму синові було півтора року. Ми жили у маленькій кімнатці за музичним училищем, а працювати доводилося в невеличкому класі на іншому боці будівлі. Діма сидів у мене на колінах, поки я грала на роялі. Так і працювали… Важко, але з натхненням. Я розуміла: це мій шлях. Згодом мені дали квартиру як молодому спеціалісту.
Паралельно з роботою в училищі я підробляла в клубах — у ДКХЗ, у ДК “Хімік”, пізніше в ДК “Металург”. Тоді самодіяльність була дуже популярною, і люди приходили цілими групами, бо хотіли співати. Ми з ними ставили номери, працювали над голосом, робили концерти. Там у мене з’явилися чудові друзі, зокрема Зіна Калиберда — красива і талановита співачка. Ми разом співали в опереті: “Сільва”, “Весела вдова”, “Принцеса цирку”. Це були роки великої роботи й великої радості. Щоб отримати звання народного театру, нам не вистачило всього однієї оперети…
Згадую з теплотою наш вокально-інструментальний ансамбль, який спочатку називався “Фортуна”, а згодом — “Ровесник”. Там були дуже здібні хлопці: Леонід Чермак, Євген Буріко, Ігор Матвейчук, Олег Юрчак, Сергій Горбачов, Коломоєць. Ми їздили на конкурси й навіть здобули “срібло” у Дніпрі. Інструментів тоді бракувало, тож багато робили власноруч — і це об’єднувало. То був час чистого ентузіазму, і він багато навчив мене в роботі.
— Ви здобули фортепіанну освіту. Коли зрозуміли, що Ваше покликання — вокальна педагогіка?
— Це відчуття прийшло ще в консерваторії. Я працювала концертмейстером на вокальній кафедрі й проводила багато часу з тими, хто вчився співати. Живий голос завжди особливо на мене діяв. Моя мама співала в хорі, брала мене на репетиції — я росла в атмосфері музики. Фортепіано я любила, але голос — це було щось більше. Коли стала очевидною ця внутрішня потреба, я перейшла працювати туди, де могли розкритися мої справжні сили.
— Ви виховали багато поколінь хормейстерів і вокалістів. Як змінилася професія за ці роки?
— Раніше більше студентів приходили підготовленими — із музичною школою, з певним фундаментом. Зараз часто доводиться починати з нуля: ноти, слух, робота на фортепіано. А оперний спів — це ж велика, складна наука. Потрібно знати кілька мов, читати клавіри, розуміти стилістику, працювати над технікою. Потрібно вчити клавіри різними мовами: українською, італійською, німецькою, французькою. Буквально прожити музику, а не просто вивчити ноти. А ще — виховати смак, вміння слухати живий голос. Педагог має поставити голос так, щоб студент зміг навчатися далі. Це найважча й найбільш відповідальна частина.
Педагог і її музична родина: миті з життя та творчості Леоніди Градосельської— Ви називали багатьох своїх вихованців. Розкажіть про тих, хто особливо запам’ятався.
— Я не можу вирізнити когось одного — кожен із них лишив слід у моєму житті. Але якщо називати, то… Анжела Швачка, народна артистка України; Тетяна Краснова; Денис Вишня, який сьогодні співає в опері Токіо; Євген Вдовиченко — військовослужбовець ЗСУ; Марк Скрипченко; В’ячеслав Крижановський; Олексій Дзюба, якого забрали на війну просто з четвертого курсу; Інга Кирилюк; Анастасія Потоцька. Юрій Субот, Софія Вашерук.
Пишаюся й тими, хто реалізувався за кордоном: Олена Стопницька, концертмейстер у Німеччині; Станіслава Чалова, яка створила власний ансамбль у Великій Британії; Тетяна Любчич, яка також виїхала та працює в Європі; Дмитро Осташко Сташка. Є й ті, хто лишився в рідному місті — Аверян Кондратьєв, Олена Ткаченко, Олег Юрчак.
Молоде покоління — Власлав Лисков, Тетяна Овчинина, Аріадна Горбан та інші, але, на превеликий жаль, у межах інтерв’ю неможливо перелічити всіх — так багато талановитих імен. Це велика музична родина. Коли вони телефонують, приїжджають просто поговорити — це те, що тримає мене на землі.
Момент після виступу під час гастролей у Японії— Леонідо Сергіївно, чи є історії, які Ви згадуєте з особливою теплотою?
— Дуже тішуся успіхами ще одного мого вихованця — Юрія Михайловича Новікова. Сьогодні він ректор консерваторії, людина з величезним авторитетом у музичному середовищі. У нього чудовий проєкт “Музика без меж”, куди він запрошує музикантів з-за кордону — вокалістів, піаністів, інструменталістів. Вони приїжджають, виступають, проводять майстер-класи, і це надзвичайно важливо для наших студентів. Я дивлюся на нього й думаю: ось приклад того, як наполегливість, талант і праця можуть привести людину на справді високий рівень. І мені дуже приємно, що колись він теж був у моєму класі.
— Яким, на Вашу думку, має бути справжній педагог?
— Насамперед добрим. Студент має відчувати підтримку, але водночас відповідальність. Я завжди хотіла, щоб вони були потрібні суспільству, щоб не губилися, щоб знали, хто вони й куди йдуть. І, звісно, щоб мали фундамент — музичну грамотність. Без цього немає мистецтва.
— Ви часто говорите, що не можете залишити роботу. Чому?
— Бо в мене є ще троє, кого я повинна довести. Відкрити їм двері — у Київ, Одесу, за кордон. Вони в мене повірили. І я не можу їх залишити. Коли вони стануть на ноги — тоді, можливо, дозволю собі відпочити. Але поки що я з ними.
— Леонідо Сергіївно, що приносить Вам найбільшу радість сьогодні?
— Родина. Мої діти, внуки, правнук. Йому вісім років, звати Герман — як у “Піковій дамі”. Вони моя гордість. Мою творчу справу гідно продовжує онука Станіслава Терехова — нині вона є солісткою хору імені Григорія Верьовки, несучи родинну любов до мистецтва в нове покоління.
Але одночас відчуваю і сум у душі. Бо зараз війна і діти вимушені жити у такі важкі часи. А особисто я не можу поїхати до Каховки, відвідати могилу мами. І навіть у такі непрості часи я вірю: попереду буде багато світлого.
Сьогодні, я відчуваю: найбільше щастя педагога — бачити, як твої учні знаходять себе, ростуть, перемагають і несуть у світ те, чому ти їх навчила. Музика змінює їхні долі, а вони змінюють мою.
А ще мене завжди підтримує родина. Моє найбільше тепло — діти, внуки, правнук. Вони нагадують мені, заради чого варто жити й вірити в краще. І, мабуть, саме ця підтримка дає сили продовжувати працювати, ділитися досвідом і чекати на нові зустрічі зі студентами.
Авторська післямова. Після цієї розмови особливо гостро розумієш: справжній педагог — це людина, яка вчить не тільки співу, а й стійкості, смаку, гідності. Леоніда Сергіївна дарує своїм учням більше, ніж професію — вона дає їм крила.
Ганна Тимошенко.