Для когось літературні проєкти — це лише творчість і тексти. А для інших — це місце сили, простір, де ти можеш бути собою. Такою є історія “VivArt” — спільноти, що стала для своїх учасників частиною життя. Про дружбу, підтримку, свободу й силу слова — щира розмова з авторкою Євгенією Яворською, яка творить разом із “VivArt”.
– Чим “VivArt” відрізняється від інших літературно-мистецьких проєктів?
– Зараз “VivArt” — це великий проєкт. Але починали ми з літературного гуртка. Я прийшла до “VivArt” у 2007 році, і насправді мені важко з чимось його порівнювати. Адже я майже постійно була з “VivArt”.
Навіть коли ми “вівартівці” були студентами, а я саме у 2007-му закінчила школу, то, звісно, був певний змагальний момент: ми брали участь в одних і тих самих конкурсах, але в колективі ніколи не було заздрощів. Бо найцінніше — це атмосфера, яку створювала наша муза — Марія Дружко. Її підхід, як вона будує спілкування і як ми будуємо стосунки між собою — саме завдяки цьому у нас ніколи не було суперництва.
Для мене “VivArt” — це фактично третя сім’я. Перша — це мої батьки, друга — чоловік і діти, а третя — “VivArt”
– Як взагалі змінилася аудиторія проєкту за час його існування?
Якщо говорити про рівень професійності, то враховуючи, що у “VivArt” уже не один учасник є членом Національної спілки письменників України (НСПУ), це певний показник якості. І, власне, це робить проєкт своєрідною “сходинкою” перед вступом до НСПУ. Приходячи у “VivArt”, ти бачиш, до чого можеш прийти, і головне — тобі дають таку можливість.
Був період, коли ми тільки починали знайомитися з НСПУ, і настав момент, коли ми усвідомили: ті люди, які починали її, йдуть у вічність. І постало питання: а що ми залишимо після себе? Зрозуміло, що, можливо, ми робимо дещо інакше, ніж робили вони. Але і світ, і суспільство змінилися. Та я впевнена — нам не буде перед ними соромно.
– Як “VivArt” вплинув на твою творчість, враховуючи, що ти прийшла ще досить юною?
– Все відносно, але я точно знаю: якби на моєму шляху не зустрілись Марія Дружко і “VivArt”, я не впевнена, що мій літературний шлях взагалі був би. А якщо й був — то не в такому вигляді. Я не знаю, чи дійшла б до того, що стала співзасновницею видавництва, членкинею Національної спілки письменників України, журі конкурсів…
– З якою проблемою зараз стикаються початківці?
– Найбільша проблема, з якою сьогодні стикається початківець-літератор – це творчий вакуум. Дуже важко знайти спільноту, яка тебе прийме й покаже напрям. У “VivArt” це є. Це свого роду літературна школа, літературне явище. І я, як філолог за фахом, бачу інші глибші ознаки, які об’єднують наших авторів. Ми можемо говорити навіть про певний стиль — література “VivArt”. Ми уникаємо жорстокості заради шоку, надаючи перевагу світлим і глибоким текстам. Це не означає, що в наших творах немає трагізму — він є. Але трагедія має естетичну, літературну цінність. Ми прагнемо високого рівня, створюємо якісний літературний продукт.
– Чи є у тебе улюблені моменти або історії, пов’язані з діяльністю у “VivArt”?
– Було багато всього! У нас був період, коли ми, як я кажу, трохи “чудили” . Найбільше мені запам’ятався один момент — ми робили незвичайні подарунки одне одному: до дня народження або до виходу книжки. Наприклад, до презентації книжки я змайструвала іграшковий рояль— з клавiшами, якi розлiнювала вручну. Це був подарунок з легендою.
Один із найважчих емоційно моментів був, коли ми з Марією Дружко виступали перед дружинами загиблих десантників у 2014 році, після трагедії з літаком під Луганськом. Це була реабілітаційна зустріч, ми читали їм тексти, але… Це була складна аудиторія. Люди в горі — вони ніби слухають, але водночас десь далеко. Це було буквально через кілька місяців після трагедії. Після того виступу я написала свою новелу “Ми долетіли”. Вона містична, але присвячена саме тим десантникам.
А ще я завжди кажу, що ми з Марією — бойові подруги. Ми стільки всього пережили разом. Ніколи не забуду поїздку до Львова та презентацію книжок у шрифті Брайля для незрячих дітей. Їхні щирі емоції — найкраща подяка. І ти розумієш — це саме те, що треба робити.
А ще завдяки “VivArt” я зустріла свого чоловіка. Марія тоді запросила його на захід — концерт до Дня поезії в 2015 році.
– “VivArt” поєднує серця?
– У нас є ще дівчата, які познайомилися завдяки “VivArt” — і я не єдина заміжня. Ми навіть жартували: спочатку працюємо як весільне агентство, а потім — як дитсадок, бо всі почали народжувати дітей.
– Якби ти могла перенести “VivArt” у будь-яку історичну епоху, яка б це була і чому?
– Насправді важко сказати. Думаю, або кінець XIX, або початок XX століття. Мабуть, я перенесла б “VivArt” у другу половину XIX століття, у час Кирило-Мефодіївського братства.
У нас у “VivArt” — сильні, цікаві особистості. Той кістяк, який наразі тримає спільноту: організовує зустрічі, заходи, приймає нових людей. Я не хочу зухвало порівнювати нас із Шевченком чи Драгомановим, але певний настрій подібний. Адже і Кирило-Мефодіївське братство говорило не лише про високе. Звісно, ми не вони, але думаю, ми б точно вписались у ту епоху.
– Що для тебе є головним критерієм успіху в літературі: визнання, публікації, книжки чи щось інше?
– Для письменника головне — це книжка і читач. Деякі автори кажуть, що їм комфортно писати “в стіл”, і це нормально. Але я вважаю, якщо твір не доходить до свого читача, то він не виконує свою функцію.
Проте в “VivArt” немає конкуренції заради амбіцій. У кожного — свій шлях, і для мене особисто головне — якість літератури, створювати якісний продукт. А визнання… воно приходить, коли ти даєш щось справжнє.
– Визнання — це приємний бонус?
– Так, це певним чином приємний бонус. І, знову ж таки, коли ти кажеш: “Я з VivArt”, — у місті говорять: “А, своя!”. Це завжди приємно. І це полегшує шлях: дає можливість співпрацювати з людьми, до яких, можливо, і не наважився б підійти. “VivArt” задає ту саму планку, після якої ти вже відчуваєш, що можеш працювати на рівних.
– Якби тобі довелося розпочати літературний шлях спочатку, що б ти зробила інакше?
– Я, напевно, нічого б не міняла. На мою думку, все склалося так, як повинно було. Єдине, що, можливо, я б видала першу книжку лише українською мовою. Але тоді, коли вона виходила, не було передумов, щоб зробити саме так. Але все, що відбувалося, — і помилки, і правильні кроки — це шлях, який я повинна була пройти, щоб стати тією, ким є зараз. Без них не було б мене. Тому — ні, нічого не змінила б.
– Як проєкт сприяє культурному розвитку громади?
– Насправді ми робимо дуже багато соціального. Співпрацюємо з містом, з бібліотеками, освітніми установами. Наприклад, наш Всеукраїнський літературний конкурс “VivArt”, який спочатку був міським, зараз уже має міжнародний рівень. Його учасники — українці. Деякі давно живуть за кордоном, але продовжують писати українською мовою й хочуть друкуватися.
Ми брали участь у волонтерських проєктах — концертах, допомозі пораненим, підтримці ЗСУ. Плюс — різноманітні заходи, як наживо, так і онлайн. Надсилали листівки на фронт, до цього долучилися місцеві мешканці, освітяни, письменники з усієї України.
Окремо хочеться згадати конкурс “Раку боятися не можна”. Вже вийшли два альманахи, планується третій. Також проводимо конкурси для школярів і підтримуємо юних авторів.
– Які виклики стоять перед “VivArt” сьогодні, і як ви їх долаєте?
– Найбільший виклик — це, звісно, війна. А ще до цього — COVID, який теж змінив формат нашої роботи. Якщо раніше ми регулярно зустрічалися наживо хоча б раз на місяць, то зараз такі зустрічі — рідкість. Але ми тепер зустрічаємося онлайн: у форматі “літературних теревень” у Telegram.
Ще один виклик — це власні стандарти. Ми самі поставили високу планку і намагаємось її тримати. Тож важливо зберегти спільноту. Іноді це складно технічно: світло, зв’язок. Але, дякувати Богу, ми справляємось.
– У якийсь момент ти зрозуміла, що «VivArt» для тебе більше, ніж просто літературний проєкт?
– У певний момент я зрозуміла: щоб функціонувати правильно — в тому числі ментально — мені потрібна спільнота, яка підтримає. І “VivArt” — саме така. Це місце натхнення і відпочинку. У 2022 року ми започаткували літературний табір, що об’єднав понад 150 людей. “VivArt” став своєобразною терапією. Він “зцілює” — ментально, творчо. Бо тут тебе чують. І саме тому все, що ми робимо зараз, так важливе.
Інтерв’ю провела Тимошенко Ганна.